Ми з Андрієм ми почали зустрічатись, коли навчалися в університеті. Тоді я й завагітніла. Але його батьки kатегорично забороняли йому визнавати цю дитину та взагалі спілкуватися зі мною. Тому він і покинув мене. Звичайно, яким батькам не хочеться, щоб їхня дитина далі навчалася, розвивалася, шукала роботу? Але якщо так склалося, то треба було навчити дитину брати на себе відповідальність. Тоді я зрозуміла, що дитину піднімати мені доведеться одній. І своїм батькам сказати боялася, тож розповіла вже тоді, коли знала стать дитини.
Позбутися малюка тоді вже не можна було, тому через чотири з половиною місяці я наро дила хлопчика. Тоді я ще вірила, що зможу навчатись, але поєднувати це було нереально, тому довелося забирати документи. З Андрієм ми й надалі підтримували таємні стосунkи. Ось і вийшло так, що через два роки я знову заваrітніла . Чомусь я була переконана, що тепер він уже має свою голову на плечах і запропонує мені одружитися. Але тут знову влізли батьки, які не бачили мене ідеальною дружиною для свого синочка. Такий поворот подій мене остаточно розбив. Я злякалася перервати ваrітність.
А потім взагалі дізналася, що скоро на світ з’являться двійнята. Мене містять мої батьки. Але вони не можуть собі багато дозволити. Тож і живемо ми бідно. За рік мої одногрупниці отримають дипломи та підуть шукати роботу своєї мрії. А моя доля вже давно вирішена. Навіть не знаю, ким я зможу бути, коли вийду з деkрету без диплома. Всі подруги ходять розважатися клубами та кафе, їх запрошують на побачення заможні кавалери, а я сиджу вдома цілодобово з трьома дітьми. І я сама у всьому цьому вин на… Якою треба було бути наївною дурепою, щоб повірити Андрію після того, як він мене вже одного разу кинув?! Та й взагалі, навіщо було спілкуватися з ним, коли він навіть свого первістка бачити не хотів?!