Мене звуть Віталій, я вже другий рік на пенсії. Живу сам у квартирі в Сумській області. Складно зараз самі розумієте, самотньо, але маємо, що маємо. Жоден із моїх синів не може забрати мене до себе, бо вони не мають свого житла. Вони переконують мене помиритися з Kолишньою дружиною, їхньою матір’ю та переїхати до неї. – Більшої дурниці я почути не міг! – засміявся одного разу я. Але вони говорили це дуже серйозно. Справа в тому, що ми прожили разом 20 років, поки я не дізнався, що дружина давненько ходить ліворуч . Чесно, тоді я не бачив іншого рішення, як роз лучитися. Просто не чекав такої підлості.
Після роз лучення вона поїхала до свого нового чоловіка до Львова, там і мешкає досі. Ми могли спілкуватися хіба що на весіллях наших синів, більшого я не міг собі дозволити. Але доля була добра до мене, і невдовзі я зустрів Марію. Такого щирого Kохання я не відчував до kолишньої, ми з нею жили душа в душу! Ось тільки я не думав, що щастя так може різко обірватися. Три роки тому не стало моєї Марії, я знову залишився один і дуже сумую за нею. Водночас kолишня теж овдовіла і залишилася там у двокімнатній квартирі.
Я живу у трикімнатній квартирі, є все, що потрібно, тільки сумно, бо поряд немає kоханої жінки. А сини гнуть своє. Кажуть, що мати налаштована миритися і прийме мене, як тільки я наважусь. Але я так не можу, це буде зра дою світлої пам’яті Марії. Та й розбиту чашку не склеїш. Як із зрадницею знову ділити побут та дні. Але й туга з кожним днем переповнює мене. Вже думав собаку завести, щоб мати якесь заняття, але це ідея не найкраща, бо їй потрібне подвір’я. Невідомо чого чекати. І одному залишатись немає сил. Чи може послухати синів і з’їхатися з kолишньої? Все одно ми більше нікому не потрібні!