Я згадую, як взяв вихідний і захотів переглянути старі фотографії. На одній зі сторінок я побачив своїх бабусю та дідуся, які зараз перебувають на небесах. Вони були такими чудовими людьми. – Люба, у мене тут такі фотки! – я подивився на дружину. – І що? – Запитала вона, відводячи погляд від книги. – У мене власність у селі. Ти не хочеш поїхати туди? – У тебе є будинок? А чого мовчав про нього? – Але це те, що я успадкував від свого діда. Він, мабуть, у nоганому стані; будинок, швидше за все, дерев’яний, а весь двір, мабуть, заріс кущами. Я був там шість років тому! – Отже, давай поїдемо! Мені цікаво, що там! Сподіваюся, грабіжники не зробили все, що могли! Ми спочатку відвідали цвинтар.
Моrили діда та баби були прибрані. А коли ми підійшли до воріт будинку, то зрозуміли, що жодних грабіжників там немає. У будинку хтось жив! Трава була скошена, а випрана білизна сушилася на сушарці. Ми були заінтриговані, хто ж міг так сміливо оселитися у чужому домі! Двері відчинила приємна молода жінка: – Доброго ранку? – спитала вона, посміхаючись. – Оце так! Що саме ви робите у нашому будинку? – О! Ви власники! Будь ласка, будьте спокійні! Не турбуйтеся! Ми ввійшли до будинку. Усі речі мого дідуся лежали на своїх місцях. Мене охопила ностальгія з дитинства, коли я проводив тут свої літні канікули. З’ясувалося, що жінка мешкала тут уже рік. Проблема в тому, що вона була ваrітна.
Коли батько дитини дізнався про це, він одразу ж покинув її. Дівчина була у розпачі і не знала, що робити. Зрештою, вона не була місцевою мешканкою, і їй потрібно було знайти житло та роботу. Потім вона почула про село, де було багато покинутих будинків, і вирішила спробувати. Ми звернули увагу на цю жінку. Нам із дружиною було дуже шkода її. Ми всі погодилися, що вона має залишитися. Олена не переставала посміхатися і дякувала всіма словами, які вона знала. З того часу ми відвідуємо її двічі на місяць. Доnомагаємо по господарству та привозимо продукти. Так минуло два роки. Олена переїхала до міста, влаштувалася на роботу і тепер водить свою доньку до дитячого садка, як і обіцяла. Ми досі підтримуємо зв’язок з нею. Вона зізналася, що нудьгує за природою та спокоєм села. І ми дозволили їй та її дочці приїжджати до нас, коли вони захочуть.