Я з дитинства мріяла про kохання на все життя. Тому до вибору супутника життя ставилася до вкрай відповідально, із Сергієм ми були знайомі з першого курсу, і я думала, що добре його знаю. До закінчення університету ми одружилися, жити стали у квартирі, яка дісталася мені у сnадок від бабусі. Так вийшло, що чомусь усі справи по дому лягли на мої плечі.
Коли у нас з’явилися діти, справлятися з усім одразу стало дуже складно. У декреті я сиділа недовго, адже коштів у сім’ї не вистачало. І ось ви уявіть, як важко мені доводилося. Коли я одного разу попросила чоловіка хоча б чашки з-під кави мити за собою, зустріла шквал обурення. -Ти забула чи що? Я чоловік, здобувач, не займатимуся бабськими справами!
Навіщо ти мені? Мимоволі посміхнулася після його слів. -Ага, гарний ти, здобувач, нічого, що я більше тебе заробляю? Після цих слів у Сергія почалася якась зовсім немужня істерика, яка яскраво демонструвала його тендітне, ущемлене самолюбство. Він навіть почав виганяти мене з помешкання, але я нагадала, що квартира мені належить, сама попросила зібрати речі. Вже місяць я абсолютно вільна та роз лучена жінка, шkодую лише про те, що не ухвалила це рішення раніше.