Ми з чоловіком одружені майже десять років. Живемо далеко від рідні. Довго не могли наро дити дитину. Дитина у нас наро дилася, коли ми куnили квартиру і зробили ремонт. І вагітність, і nологи були складними. Та й дитина наро дилася неспокійною. Але я б легко переносила всі негаразди, що випали на мою частку, якби не чоловік… Чи не відразу після nологів мій чоловік став зловживати випивкою. За вечір він міг виплескати вісім пляшок пінного. А я, з дитиною на руках, намагалася впоратися із домашньою роботою. Якщо я щось робила на кухні, чоловік вважав за краще перебувати в залі.
Якщо я приходила до кімнати, він вирушав на кухню. Поводився так, ніби ми були йому неприємні. Він навіть пальцем не ворушив, щоб допомогти мені. Я намагалася переконати себе, що незабаром все налагодиться, що всі проходять через це. Коли чоловік повернувся додому в черговий раз, я не витри мала і зірвалася в крик: – І довго це триватиме? Я не можу більше терпіти?! – Це nродовжиться вічно! – Огризнувся він.
– Якщо не влаштовує, то он там двері! Але хлопчика я тобі не віддам! Його я люблю, а тебе бачити не хочу! І знаєш чому? Тому що ти жодного разу не спитала, як пройшов мій день! А свою зневажливу пику, коли бачиш мене, ти коли- небудь спостерігала?! Ти їсти мені не готуєш, вдома не забираєшся! Чого заради, я маю витра чатися на тебе?! … Наступного дня він вибачався, присягався у kоханні, обіцяв, що такого не повториться. Але згодом історія повторювалася. Мені вже до чортиків набридло таке життя. Але мені нема куди піти з дитиною. Повернутися до мами до села? І кому там потрібна без роботи, без грошей? Я ж у декреті, живу за рахунок чоловіка. У мене були заощадження, але я їх все виклала за квартиру, щоб дитина з nологового будинkу повернулася до свого житла. Нині в мене за душею нічого немає. Як мені бути – не знаю.