Годині об одинадцятій її викликав до себе шеф. – Ольга Захарівно, рятуйте! Сьогодні ювілей у замовника, я бути присутнім не можу, тому це відповідальне завдання доручаю Вам, як найдосвідченішій нашій співробітниці. Оленка влаштує все, щоб ви могли блищати і затьмарити всіх, мій водій з цього моменту у вашому розпорядженні, він відвезе Вас до ресторану і привезе додому. З цього моменту Ви вільні від трудових зобов’язань. Оленка? – Я вже домовилася. Вас, Ольга Захарівна, чекають у найкращому салоні краси нашого міста. Подарунок у машині. – А кого вітати? – Там побачите, – відповів шеф.
– Ольга Захарівно, Ви, коли приїдете до ресторану, спитайте розпорядника, вона Вам все розповість… О сьомій вечора Ольга Захарівна стояла і дивилася на себе в дзеркало. “Чудово попрацювали майстри! І не скажеш, що п’ятдесятирічна стара. Максимум тридцять п’ять років!”. На ній була її найкраща сукня та золоті сережки з діамантами, подарунок покійного чоловіка. Задзвонив телефон. Водій доповів, що він біля під’їзду. Чорний семисотий мерседес привіз її до ресторану. – Ви Ольга Захарівна? – У фойє до неї підскочила дівчина, – я розпорядник. На вас уже чекають.
Зараз у залі погасять світло, і ми увійдемо. – Але ж я не знаю ювіляра! Кого вітати? – Ви її дуже добре знаєте. Не сумнівайтеся! Чи готові? Пішли… Коли в залі спалахнуло світло, Ольга Захарівна покрутила головою, шукаючи ювіляра. Але що ж це? У залі її син, її дочка, її родичі, друзі, колеги. До неї підбіrла дочка, Катя. Із величезним букетом квітів. – Люба матусю! Вітаємо тебе із п’ятдесяти-з-половиною-річчям! Підійшов син, обійняв і nоцілував її. – Що це означає? – промимрила розгублена Ольга Захарівна. – Але ж ти сама заборонила нам відзначати твій п’ятдесятирічний ювілей. Але про святкування п’ятдесяти з половиною років ти нам нічого не говорила. Ось ми і вирішили відзначити його!