Ми з моєю майбутньою дружиною були давно знайомі. З Катею разом сиділи за однією партою, ще тоді навіть уявити не міг, що дівчинка, яка мені так подобається, стане моєю дружиною. Катя була просто красунею. У старших класах ми почали зустрічатись. Після школи Катя вступила до університету, а я пішов до ар мії. Вона мене дочекалася, для мене це було найголовніше на той момент, тож я зробив пропозицію. Я думав, що ми готові стати сім’єю, але, здається, я поспішив.
Катя погодилася, ми побралися. Вона ще nродовжувала вчитися, а я взяв підробіток. Коли з’ясувалося, що Катя вагітна, то довелося працювати ще більше. Я розумів, що буде важко, але що вдієш, я сам прийняв рішення створити сім’ю. Катя наро дила хлопчика, то був справжній подарунок долі. Я був такий радий, працював із ще більшою запопадливістю, щоб у моєї дитини було все. А коли синові виповнилося два роки, Катя сказала, що знову ваrітна. Ми не планували другу дитину, з першою ледве впоралися, фі нансово було важкувато.
Але якщо так сталося, то ми були раді появі нашої доньки. Якось увечері приходжу додому. Діти плачуть, а на столі записка від Каті: «Я так більше не можу. Я йду, не шукай мене». Для мене це стало величезним уда ром. Я зрозумів, що залишився один із двома дітьми на руках. Але саме діти змусили мене повірити в себе і робити все для них і за ради них. Син пішов у садок, з донькою сиділа моя мама, а я працював із останніх сил. Я став для дітей не лише батьком, а й матір’ю. Я сам готував, прав і все прибирав. Нині діти ходять до школи, мене дуже люблять, у сім’ї у нас повага та порядок. Про маму діти не згадують, але й Катя за ці роки жодного разу не з’явилася.