Я змалку любила малювати, у мене це виходило дуже добре. Будучи маленькою, я вже малювала цілі картини в альбомі. Я ходила до художньої школи, і зі мною разом навчалася одна дівчинка. Ми з нею згодом стали близько спілкуватися. Вона ніколи не приховувала своїх заздрощів до мене, завжди питала, чому у мене все виходить, а в неї ні. Я дуже любила малювання, точно знала, що, коли виросту, стану художницею. Мене всі хвалили в художній школі, я була дуже рада, що маю заняття до душі. Десь у п’ятому класі я почала дружити з цією дівчинкою: вона виявляла до мене інтерес, просила, щоб я допомогла їй із завданнями, показала, як намалювати людину і таке інше.
Мені був приємний такий інтерес, я охоче ділилася знаннями та сеkретами. Одного разу Оля покликала мене до себе в гості, сказала, що до неї приїхала бабуся і напекла смачних пиріжків. Коли я була вже в неї, бабуся розпитувала про мій талант, цікавилася, чи подобається мені ця справа, просила, щоб я навчила її онуку так само гарно малювати. Вона пригостила мене пиріжком, і коли я тільки відкусила, вона забрала його в мене і сказала, що там волосся. Вона запропонувала мені інший, але я відмовилася, тому що мені стало гидко.
Виявляється, вона дала відкусаний пиріжок своїй онучці – і цим самим провела обряд обміну долями. Я прийшла додому сама не своя, не розуміючи, що взагалі відбувається, але після цього я не хотіла навіть торкатися альбому та пензлів. Я не хотіла малювати: коли брала кисті та починала малювати, то кидала цю справу, бо в мене вже нічого не виходило. Вчителі в художній школі не могли повірити, що я не хочу більше малювати, а ось у Олі малюнки ставали з кожним днем кращими. Зустрівши мене, тітка сказала, що в мене вкрали талант, але не до кінця; я все-таки вступила до художньої академії, а ту подругу не прийняли, оскільки вона таки не вміла професійно малювати.