Йшла додому після роботи і думала про своє життя. Відчувала себе розбитою і самотньою, тому що все складалося nогано. Зарnлата маленька, чоловік не розуміє і доnомагати нічим не хоче. Все доводиться робити самій. Діти виросли і роз’їхалися. Невдячні, навіть не дзвонять мені, допомоги ніякої не пропонують, А я свого часу недосипала, недоїдала, щоб у них все найкраще було. Мої роздуми перервала давня знайома Міла. – Оль, привіт. А я тебе спочатку і не впізнала. Ти чого така похмура? На вулиці така прекрасна погода – – говорила вона. – Ой, Міл, мені зараз не до погоди. – відмахнулася я від неї.
– А давай підемо в кафе побалакаємо? Згадаємо молодість. – запропонувала вона. Розуміючи, що вона від мене не відстане я запропонувала їй прогулятися, тому що на кафе грошей у мене не було. Розмова у нас особливо не клеїлася, мене дратував її щасливий настрій. – Чому ти така щаслива? Нічого ж не добре, он сумка у тебе столітня, чоловік завжди мало заробляв, на море, як і я не була давно. – сказала я. – Сумка мені шалено подобається, поки не знайду таку ж не поміняю. Чоловік у мене золото, завжди підтримає і допоможе у всьому.
А що мені море? Діти не хворіють, робота є, мене оточують прекрасні люди, про що ще можна бажати? Я ось влаштувалася на онлайн роботу, вивчаю інтернет. Світ не стоїть на місці, значить і ми не повинні. – Міл, ну припини. Що за дурниці, яка ще онлайн робота в твоєму-то віці. Діти, напевно, сміються над тобою. Мати на старості років вирішила молодість згадати, нерозумно це все. – Нерозумно сkаржитися на своє життя і не бачити все хороше, що тебе оточує. Мені сумно, що ти перетворилася на злу і незадоволену життям бабку. Пока. Міла розвернулася і пішла. Не розумію її, як можна радіти звичайним деревам, які розцвіли, якщо в житті все поrано. Та ще й на правду образилася, завжди була див ною жінкою, нічого не змінилося.