Коли ми з Андрієм одружилися, його ощадливість здавалася чеснотою. Ми планували свої фінанси таким чином, щоб його зарплата дозволяла відкладати гроші на значні покупки, а моя покривала повсякденні витрати. Ця стратегія дозволила нам обставити будинок, купити побутову техніку та навіть автомобіль.
Однак згодом його ощадливість переросла у відверту скупість, що вплинуло не тільки на наше соціальне життя, а й на прийняття важливих фінансових рішень, таких як, наприклад, освіта нашої дочки та потреби моєї матері в медичному обслуговуванні. Усвідомлення всього цього підштовхнуло мене до розмови про розлучення, на що він холодно заявив, що майже все в нашій квартирі було куплено на його гроші – і що я не маю на це ніяких прав, за винятком книжкової полиці, яку я привезла з дому своєї матері.
Розгублена, я провела безсонну ніч, розмірковуючи про свій внесок та відсутність власності у нашому домі. На ранок ясність і рішучість змінилися відчаєм. Я кричала на Андрія, вказуючи на цінність мого внеску у наші домашні витрати протягом багатьох років і нагадуючи йому про законний поділ майна, набутого у шлюбі. Наша конфронтація призвела до відвертої розмови про наші відносини, в результаті якої було прийнято взаємне зобов’язання вирішити наші проблеми. Жест Андрія, який приніс додому троянди і торт, символізував для нас новий початок – багатообіцяюче майбутнє, засноване на взаємній повазі і розумінні.