Після університету тато взяв мене на роботу до себе в компанію. Він там не найголовніший, але вагу має солідну. Спочатку мені не хотілося там працювати. Ну не подобається мені, возиться з цифрами, з звітами, з таблицями. Але тато умовив мене, сказавши, що тут у мене є перспектива, мене чекає кар’єрний ріст. Переконував, що це спершу страաно і важко, а потім, поступово вписуєшся в процес і робота починає приносити задоволення. Загалом, вмовив. Але пройшло вже два роки, а задоволення від виконаної роботи у мене як не було, так і немає. Я написала заяву про звільнення за власним бажанням.
І ось заява лежить на столі у тата, а він читає мені нотацію. Десять хвилин лаяв, потім зі словами: “Дурью не майся!”, він порвав мою заяву. “Ну що ж, не хочете мене звільнити “за власним”, звільните за прогули!”, напнулася я, і перестала ходити на роботу. Але й тата знайшлися контраргументи. Коли я через місяць заявилася на робочому місці, думаючи, що мене вже звільнили, виявилося, що я була у відпустці. І мені навіть відпускні покладені! Гаразд, пробувати міцність татусевих ресурсів, в розділі “прогули”, у мене немає бажання. Ми підемо іншим шляхом.
Мені потрібно, щоб мене звільнили. І я доб’юся цього. Якщо не за прогули, за невідповідність. Тепер у мене на роботі суцільні косяки. Я спізнююся з термінами здачі звітів, так і в самих звітах пишу суцільну нісенітницю. До речі, як з’ясувала, писати дурниці набагато складніше, ніж зробити нормальний звіт. Ну це так, ліричний відступ. Тепер ми з татом постійно лаємося. Тато кричить, що я дура-малолітка, бігаю від свого щастя, але зламати свою долю мені тато не дасть. – Я тебе спеціально для цієї роботи вчив! – вимовляє він мені. Гаразд, гаразд. Побачимо, що ти скажеш, коли мені доручать що-небудь важливе. Я подивлюся, як ти тоді прикриєш горе-виконавця в моєму обличчі.