Мені було вісім, коли батьки принести до хати маленький, кричучий пакунок. Я тоді ще не повною мірою розуміла, які глобальні зміни принесе в моє життя ця маленька істота. Після народження Арини вся увага батьків зосередилася на ній, всі мої іграшки різко стали загальними, а вдома довелося ходити навшпиньки, щоб випадково не розбудити цю істоту, що вічно кричить. Теплих почуттів я до сестри не мала. Моє життя стало значно гіршим після ії появи. Коли вона трохи підросла і почала повзати, мене призначили її нянькою. Якщо Аріна пустувала і щось псувала, карали чомусь мене. Пізніше довелося поступитися їй частиною кімнати.
Все це мене не надто тішило. Це маленьке чудовисько зіпсувало мені куnу речей. Вона навіть шпалери в моїй кімнаті розмалювала. На мій погляд, Арина була до всього іншого ще й дуже безглуздою дитиною. Батьки часто пропадали на роботі, мені доводилося робити з нею уроки. Це було справжнім жа хом. Вчитися вона ненавиділа, навчалася лише на трійки. Мені треба було годинами її вмовляти, щоб вона написала одну вправу з математики. Моє ставлення до сестри змінилося, коли вона навчалася у п’ятому класі.
Я відкрила її зошит з мови і знайшла там твір: “Я дуже люблю свою старшу сестру, вона моя опора і підтримка. Вона розуміє мене краще, ніж батьки, і завжди доnомагає в усьому. Вона справжня красуня, вона чудово навчається в інституті, всі її постійно хвалять, я нею по-справжньому пишаюся. Я хотіла б бути на неї схожою, але виходить у мене все значно гірше. Але Софія мене все одно любить та підтримує…” Зараз я вже не пам’ятаю, але воно було довгим. Цей твір розтопив моє серце. Варто сказати, що в ньому вона припустилася тридцяти помилок і отримала двійку, але це другорядний факт. Зараз ми вже дорослі, добре з Аріною ладнаємо.