Мені треба було їхати ще 2 дні, коли до мене приєднався новий попутник. Заснув він ближче до ночі, просто в одязі, від нього йшов жахливий запах поту, шкарпеток та спиртного. Такого попутника собі не побажаєш.

Я поверталася додому поїздом після кількох днів відпочинку в подруги. Їхати мені 2 дні, і я вирішила прилягти відпочити. В купе залишалася одна до вечора, допоки до мене не приєднався новий попутник. Він усю ніч випивав, пив із пляшки, буянив, бурмотів щось, а потім увімкнув музику і почав підспівувати та танцювати. «Не пощастило мені з сусідом», — подумала я, але намагалася не реагувати, раптом він ще щось неадекватне зробить. Краще мовчки зачекаю, поки заспокоїться. Заснув він ближче до ночі, просто в одязі, від нього йшов жа хливий запах поту, шкарпеток та спиртного.

Думаю, багато хто на вулиці, у метро чи громадських місцях з великим скупченням людей хоч раз відчував подібне і уявляє, про що я говорю. Досі страшно згадувати. Запах розповсюджувався навіть поза купе, через що провідник зайшов провідати, чи все в нас гаразд. Відчинивши двері, він одразу зрозумів джерело неприємного запаху, мовчки забрав шкарпетки та взуття мого сусіда і вийшов, але, на жа ль, це мало змінило ситуацію.

Молодому хлопцю доnомогла б лише гаряча ванна та мило. Добре хоч потім з’явилися порожні вагони, куди я одразу перемістилася, проте, здавалося, хлопець досі поряд: я скрізь відчувала цей запах; мені здається, він і досі стоїть у мене під носом. І ось думаю зараз: що було з цим хлопцем? Як можна так не любити себе, щоб довести до такого стану? Причина у взутті чи гігієні? Як можна перебувати в такому стані в суспільному місці? На жа ль, наша молодь не піклується про себе належним чином і мало звертає увагу на думку оточуючих, а воліє чинити, як їм заманеться. Ворогу такого не побажаю!