Наталя рано втратила чоловіка. Тяжко перенесла втрату. Була у них справжня любов. Результатом цього кохання стали два сини. Між Сергієм та Павлом різниця у віці всього два роки, а одяг та взуття носили одного й того самого розміру. Швидко росли хлопчики. Коли старшому виповнилося шістнадцять, за Наталею почав доглядати ко лишній однокурсник. Не дивно, що роки не зменшили краси жінки. Семен ще з університету її любив, але вона зустрічалася з іншим, нема на що розраховувати не доводилося. Сини до залицяльника матері моторошно її ревнували. Не хотіли на поріг удома пускати іншого чоловіка.
– Паш , Сергію, але ж він хороший, добрий, відповідальний, працьовитий. – І навіщо він тобі? Ми по дому у всьому доnомагаємо, завжди поряд. Скоро ще трохи підростемо і працюватимемо. -А потім одружутеся, а я одна залишусь, – зітхнула жінка. -Не залишишся! Ми будемо з тобою завжди! Через синів Наталя відмовилася від залицянь Семена. Час йшов. Сини виросли, одружилися, роз’їхалися. Невістка старшого свекруха не злюбила, одразу почала натякати, щоб та рідше до них приходила. Та й у будинку молодшого сина Наталя почувала себе чужою.
Якось до неї прийшов майстер, який доnоміг полагодити кран. Роман залишився на вечерю, і вони ближче познайомились. Став він часто до жінки заходити, дарувати квіти. Саме він був поряд, коли Наталя дуже захво ріла, адже сини були зайняті. Коли дітям стало відомо, що до Наташі ходить чоловік, вони знову обурились. -Навіщо тобі на старості років нові відносини? -Щоб не бавити старість однієї. -Але ми ж поряд завжди! -Ні, ви зі своїми дружинами та дітьми. І так вірно. Я маю право на особисте життя. На цей раз вона нікого не послухала.