Коли мені виповнилося 40, мій ко ханий чоловік пішов із життя. 20 років ми жили разом та виховали двох дітей. Старший син наро дився, коли мені виповнилося 19 років, через рік ми одружилися, а потім наро дилася і дочка Василиса, вона з’явилася на світ, коли мені було 22. Ми з Миколою дуже старан но займалися вихованням дітей і шалено їх любили. Напевно, тому діти звикли, що мама належить лише їм. Мій чоловік два роки боровся із захворю ванням і одного разу мені зателефонував лікар і повідомив ту страшну новину.
Після того наше життя повністю змінилося. Діти дуже су мували за ним. Тому не зрозуміли мене, коли через три роки я зустріла та поко хала іншого чоловіка. Його звали Степан. Він був добрим і забезпеченим чоловіком. Ми випадково познайомилися в кафе. У нас виявилося багато спільного, ми обидва втратили ко ханих людей, любили та мріяли завести собаку в будинку та часто nодорожувати. Через деякий час він запропонував жити разом та розписатися.
Я була щасливою і сподівалася, що діти мене зрозуміють. Дочці та сину я все розповіла на другий день по телефону. Вони дуже розлютилися, почали кричати на мене і звинувачували в тому, що я дуже швидко забула про їхнього батька. Але це було негаразд. Мені було дуже прикро, що діти мене звинуватили та не спробували зрозуміти. Адже життя не стоїть на місці. Після розмови вони припинили спілкуватися зі мною. Я була дуже пригнічена, але Степан підтримував мене. Ми таки з’їхалися і завели собаку. Я сподіваюся, що діти зрозуміють мене з часом.