– Мамо, ну ти знову забула! – Крикнула Даша, натиснувши на кнопку зливу, – скільки можна, га? Мати сиділа у своїй кімнаті на краєчку ліжка. Вона була вже такою маленькою, тендітною… Даша й не зрозуміла, в який момент її статна мати перетворилася на таку стареньку… з нею вже й не поговориш, і поради не спитаєш, і не пожалієшся на начальника, і голову на коліна не покладеш… – Я знову забула? Ой, пробач мені, дочко… ти ж знаєш, я не спеціально, – сказала Лідія Василівна, відірвавши погляд від вікна. – Ну, я-то, зрозуміло, але як же Діма та Максік? Вони ж теж у цьому будинку живуть… – скар жилася Даша. – Вибач мені, заради Бога. Я постараюсь бути уважнішою,— мати змахнула сльозинку з щоки, але потім покотилася друга. Даша пішла на кухню – готувати обід. Там сиділи чоловік, Діма, із сином, Максом. Вони разом збирали нову іграшку.
– Мам, – раптом спитав хлопчик, – ти чому м’ясо в суп такими великими кубиками ріжеш? Бабусі їсти незручно. Вона все дістає і кладе на стіл. – Тобі неприємно, так? – Даша розгубилася, – я поговорю з бабусею про це… – Ні, звичайно, мені без різниці. Але так виходить, що бабуся погано харчується. Зроби краще фрикадельку. Ти ж готувала мені їх у дитинстві. Адже бабуся теж їх готувала, коли ти була маленькою, правда? – Готувала, – Даша раптом розnлакалася. – Так, Даша, – тут і чоловік заговорив, – і за туалет її не лай. Вона ж не спеціально.
Ми з Максом це все розуміємо, переживемо. – Так, і я не вас лаятиму, коли ви будете старими, – видав Максим, розглядаючи інструкцію іграшки. Даша у сльозах побігла до кімнати мами. Та сиділа біля вікна і дивилася в далечінь. Вона часто сиділа так, щоб навіть своєю присутністю не завадити молодим. – Мамо, мамо! – Кричала Даша, ставши перед мамою на коліна, – пробач мені, дурепу! Будь ласка, поживи ще. Я не переживу, я не витримаю такого… – Що трапилось? – Лідія Василівна вже й не пам’ятала, коли бачила дочку в такому стані, – Звісно, поживу. Ти чого? Я ще не збираюся нікуди… з Максіком, з Дімою все гаразд? – Все гаразд, мам. Пробач мені, будь ласка. Я поводжуся, як остання дурепа… будеш супчика із фрикадельками? – Буду! – посміхнулася Лідія Василівна.