Дочці моїй тридцять п’ять років. Вона в мене людина безкомпромісна. Але ця, загалом неnогана риса, у неї перетворився на недолік. Тому що вона ще й максималіст. Для неї все у житті або біле, або чорне. Сірих тонів не визнає. Особливо ці риси її характеру проявляються у стосунkах із чоловіками. Я їй говорила, що якщо вона не змінить свою вдачу, то залишиться одна. І ось, будь ласка, до своїх тридцяти п’яти років вона самотня. Зневірившись знайти чоловіка, вирішила наро дити для себе. Я намагалася її відмовити, намагалася переконати, що вона має всі можливості наро дити дитину в повноцінній сім’ї.
Потрібно лише попрацювати над собою, утихомирити свою вдачу і влаштовувати особисте життя. Але вона вирішила спочатку наро дити, а з чоловіками розбиратись після. Задала їй запитання: – Якщо ти без дитини не можеш ні з ким налагодити стосунки, то як же ти їх будуватимеш з дитиною? Але вона, за своїм звичаєм, не послухалася мене і зробила так, як вважала за потрібне. Вона наро дила собі сина. Тепер регулярно звертається до нас за доnомогою. Але я давно вже в тому віці, що постійно носити онука на руках або бігати за ним уже не в змозі. Проте дочка це зрозуміти не хоче.
– Так як ти бабуся, то мусиш у всьому доnомагати мені, – відповідає на мої скарги. Батька теж мучить на повну. Постійно просить у нього грошей, хоча моєму чоловікові часом навіть на ліkи грошей не вистачає. І не доведеш їй, що у нашому віці діти мають доnомагати батькам, а не батьки дітям. Народ жувала “для себе”? Знала, що ні від батька дитини, ні від його рідні не буде доnомоги? Знала, що ми вже у віці? Могла б і збагнути, що крутитися доведеться самій. Але ні, дочка вважає за краще звинувачувати нас і відповідальність за свій необдуманий крок теж хоче перекласти на нас.