Я впевнена, якщо дитина невдаха, то в цьому вина лише батьків. Або неправильно виховали або не змогли вчасно надати йому шанс. У мене якраз другий виnадок. Мій син закінчив університет, працює. Йому 30 років. Але досі живе з нами і не одружений. З кар’єрою в нього теж не ладнається, тому що в нашому маленькому містечку просунутися вгору кар’єрними сходами неможливо. Я впевнена, що якби ми були в місті мільйоннику справи в нього йшли б набагато краще. І ось саме в цьому, що ми не живемо у великому місті, наша з чоловіком вина.
Коли наш Андрій ще був школярем, у нас була можливість переїхати до великого міста. Але ми з чоловіком не скористалися. Не захотіли міняти звичний спосіб життя. І ось доля, що запропонувала нам тоді можливість, зараз мститься нам, не даючи синові жодного шансу. Про долю та шанс можна розмірковувати довго. Але ми з чоловіком вирішили, що синові “треба дати стусан, для ривка”. Ні, ми не хочемо чинити як батьки, що вчать дітей плавати варварськими методами – кине в море, щоб навчити плавати. Ми не просто проженемо його з дому.
Ми доnоможемо йому віднайти свій шанс. Як? Ми з чоловіком обоє працюємо. Тому затягнувши ремені, зможемо забезпечити синові на життя. Ми думаємо послати його до міста з населенням понад мільйон людей. На житло та їжу кошти ми синові надамо. А він там уже намагатиметься влаштувати своє життя. Моя сестра вважає, що якщо ми забезnечуватимемо сина житлом та їжею, то у нього не буде стимулу до пошуку роботи. Я ж вважаю, що без фі нансової подушки наш син візьметься за першу роботу. А ми хочемо, щоби він знайшов робоче місце з перспективою. Принаймні ми сподіваємось і віримо, що так і буде.