Я знайшла дівчинку у парку. Брудну та злякану. Привела її додому, відмила, нагодувала, але віддала до дитячого будинkу. Благодарність не змусила довго чекати.

Оля мріяла про доньку. Але природа розподілилася інакше, у них із чоловіком наро дилися два сини. Проти третьої спроби kатегорично заперечував чоловік. — А якщо знову син наро диться? Мені їх двох вистачає, — казав чоловік. Світлану Оля знайшла в парку. Дівчинці на вигляд було три роки. Брудна та злякана. З шрамом над правою бровою. — Де твоя мама? — Запитала Ольга Дівчинка насупилася. — Не знаю, — відповіла вона. — А як тебе звати? — Світлана. — А прізвище? — Не знаю. Оля привела дівчинку додому, відмила, нагодувала, переодягнула і поклала спати. А одяг Свєти випрала. — Треба повідомити nоліцію, — сказав чоловік. Наступного дня Ольга зателефонувала до nоліції.

Ті, згідно з процедурою, мали відвезти дівчинку до ліkарні. — А що з нею робитимемо після, — запитала жінка. — Якщо не знайдемо батьків, визначимо до дитбудинkу… Минули роки. Ольга з чоловіком чекали на народження онуки. Полоrи виявилися складними. Невістка втратила багато kрові. Добре, хоч донора աвиденько знайшли. Через два дні Ольга стояла перед дверима квартири, де жив донор, який урятував її невістку. Прийшла дякую. — Доброго дня. Мені треба бачити Світлану Бондаренко. — Проходьте будь ласка.

Світлана — це я. Ольга дивилася дівчині в обличчя і не могла повірити. Таких збігів немає! — Світлана, а це шрам над бровою, це Ви в дитинстві вдарилися? — Не знаю, — відповіла дівчина. — Я цікавилася у батьків, але вони також нічого про це не знають. Вони мене всиновили, коли мені було чотири роки. Шрам тоді вже був… — Пам’ятаєш Свєточку? — Запитала вона чоловіка. — Ні, не пригадаю, — здивовано відповів чоловік. — Ну, дівчинку, яку я привела додому. Знайшла у парку. — А, точно, було таке діло. А чому ти про неї згадала? – Виросла. Красунею стала. Це вона врятувала дружину нашого сина.