Після роз лучення з батьком моя мама стала жити сама. На той момент і я, і брат вже одружилися, і вона опинилася на самоті. Вона дуже часто говорила, що страждає від тиші у домі, і що не вистачає живої душі, з ким можна просто побалакати. Ми з чоловіком робили все можливе, щоб їй не було нудно та сумно. Декілька разів на тиждень відвідували її, звали до себе, проводили свята з нею, одним словом, робили все, щоб вона не впадала в деnресію від самотності. Але їй, як виявилося, цього мало. Коли наро дився мій син, вона попросила жити з нами, щоб доnомогти з онуком. Ця ідея нам спочатку сподобалася.
Ми подумали, що її доnомога нам справді знадобиться, і привели її до нас на один або два місяці. Мама обжилась у нас, і стала сама господарювати замість мене. Стала за мене вирішувати якісь домашні питання, радити, як краще годувати, одягати сина, одним словом, почувала себе так, начебто ми з чоловіком у гостях у неї. Я відчуваю, що чоловік теж незадоволений її поведінкою, але через своє виховання замовчує, щоб нікого не образити. Я всіляко натякала їй, що доnомога нам уже не потрібна, і вона може піти до себе.
Однак вона заявила, що хоче дати свою квартиру в оренду, адже разом нам і так добре живеться. Не знаю, як зробити, щоб маму не образити. Дитина моя дуже спокійна і я сама з нею добре справляюся. Мені хочеться самостійного життя, наодинці з моєю сім’єю. Однак вона цього не розуміє, або вдає, що не розуміє. Я не хочу роз лучатись з чоловіком, але, здається, терпіння чоловіка теж уже на межі. Як тільки я відкриваю розмову з цієї теми, мама починає говорити про свою фобію самотності. Як же вмовити її з’їхати з нашої квартири? Як сказати, щоб не образити? Не знаю…