У нас з чоловіком було 5 дітей. Старша Маша, за нею ще четверо. Само-собою я просила її допомогти з малими. Маша заміжня вже 5 років. Заміж вийшла в двадцять. Дітей досі немає. Я спершу запідозрила, що у них не виходить зробити дитину. Але дочка сказала, що зі здоров’ям у них все нормально. Вони поки ще не хочуть народ жувати. – І взагалі, мамо, це не твоя турбота — – завершила дочка розмову. Маша з чоловіком їздять по курортах, завели пса, купили автомобіль, відремонтували квартиру. Вік відповідний, здоров’я у обох відмінне, фі нансових проблем не мають – пора і малюка народ жувати.
А вони все не поспішають. Я знову не витримала. – Зараз вам саме час наро дити дитину, — сказала я Маші. – Ми з чоловіком дітей взагалі не хочемо — – відповіла дочка. – Без потреби вони нам. – Ну хоч один-то необхідний, – продовжувала гнути я свою лінію. – Потім наро дити захочеш, а час вже упущений. – Не захочу! – розсердилася дочка. – У мене і так через вас з батьком дитинства не було. Тільки й чула: посидь з малюками, викупай, проводь, приведи, зроби з ними уроки, придивися за молодшими…
Я завжди повинна була поступатися, тому що старше. Та я з дванадцяти років цим материнством сита по rорло. Що мені відомо про щасливе дитинство? Нічого. У мене навіть особисте майно з’явилося, коли я поїхала від вас. У родині адже все було спільним. Ви не повинні були народ жувати п’ять дітей. Двох з лишком би вистачило. Але ні, ви розігналися і розплодилися. І кого з дітей ви змогли забезпечити хоч якою-небудь стартовою умовою? Нікого. Все нам доводилося створювати самим… Як мені тепер розмовляти, спілкуватися з донькою, якщо вона нас ненавидить за своє дитинство?