Мені виповнилося тридцять років. Працював, робив кар’єру, про сім’ю не думав. Воно Мені треба? Квартира є, автомобіль є, дівки самі в ліжко стрибають, Міняю їх раз на місяць. Проте… Всьому хорошому приходить кінець. Побачив і заkохався. – Ось вона, та, з якою необхідно створити сім’ю — – вирішив я. Її звали Тома. Двадцять три роки. Красуня, розумна, диплом є. Через два місяці ми зареєстрували свої відносини в РАГС-і і зіграли весілля в ресторані. Медовий місяць провели на Балі. Відразу по поверненню з Індонезії, Тома звільнилася з роботи. Господарство у нас вела домробітниця, так що улюбленою і єдиною справою, якою займалася моя благовірна, це спілкувалася з подругами.
Або по телефону, або в соцмережах. – Жінка, що має такого чоловіка як ти, не повинна працювати, – з апломбом заявила вона, коли я місяці через чотири натякнув про її байдикування. – Якщо дружина не заробляє, то вона, на відміну від тебе, хоча б займається домашніми справами — – спробував відстояти свою позицію. – Чоловік, який узяв заміж таку жінку як я, зобов’язаний її утримувати, – відпарювала вона. З кожним днем ситуація все погіршувалася. Навіть теща намагалася напоумити дочку: – Тома, не можна так на хабніти.
Адже у Стаса терпіння не безмежне. Спроби рідні і спільних знайомих втемяшити в голову моєї дружини очевидну істину, що без роботи жінка вироджується, позитивного ефекту не дали. Я розлюбив цю пародію на жінку. Минуло якихось три роки, і вона вже нічим не нагадує той “геній чистої краси”, який затьмарив мені розум. – Жени її геть! Чого тягнеш?! – радять оточуючі. Вони не розуміють, чого заради я терплю цю пусту хамку. Але моя така поведінка має юридичну основу. Называється вона шлюбний договір і завірена мною за день до весілля. Думав не мізками, а зовсім іншою частиною тіла. Згідно з договором, при розлученні кожна зі сторін отримує половину майна. Ось і тягну час, намагаючись придумати, як викрутитися.