Поруч із нашими дверима я побачила дитячий візок з малюком. У ньому була записка: “Саша, потурбуйся про нашого сина. Не кидай його. Світлана” – прочитала я в записці і очманіла. Сашком звали мого чоловіка. Природно, що я подумала: “Чоловік нагуляв!”. Завела коляску з дитиною всередину, зателефонувала, відпросилася зі служби. Додзвонилася чоловікові: “Терміново додому!” Через двадцять хвилин Сашко витріщався на коляску. Звідки? Дітей у нас немає, і не може бути. Так лікарі сказали. Ми вже хотіли дитину уси новити (або удочерити, як вийде), але руки поки що не дійшли.
– Анют, ти без мене вси новила дитину? – здивовано спитав чоловік. – Ні. У капусті знайшла, – уїдливо виразила я. – Це твоя дитина. – Як це?! – Чоловік здивувався ще більше. – Не знаєш, як роблять дітей?!, – Продовжувала знущатися я і простягла записку. Чоловік прочитав… – Я не гуляв, – сказав він. – І жодної Світлани я знати не знаю. – А чий же тоді цей малюк?! – бажання знущатися з чоловіка відразу пропало. – Я вже навіть згодна була вибачити тебе. І планувала вдвох із тобою вирощувати сина. Як же бути? – У мене з’явилася думка, – усміхнувся чоловік. – Ми зателефонуємо до nоліції.
Але те, що це не моя дитина, говоритимемо. На тому й вирішили. Нам дозволили подбати про хлопчика, поки не знайдуть жінку, що наро дила його. Але, як виявилося, Сашкові необхідно скласти тест на батьківство. Результат тесту був негативним. Ми вже засмутилися. І тут у двері скромно пошкрябалися. Пішла відчиняти. – Я Світлана, – несміливо представилася вона. – Проходь, – втягла я ту в квартиру. Як виявилося, дівчина, підкидаючи дитину, переплутала адресу. І ще вона дуже не хотіла віддавати свою дитину до дитбудинку. – Світлана, – сказала я. – Ми можемо одне одному доnомогти. – Як це? – спитала вона. – Ти відмовляєшся від дитини, ми її усиновлюємо. – коротко пояснила я. Потім почала розповідати детальніше. Світлана так і зробила. І ми стали батьками, а Світлана іноді заходить відвідати хлопчика.