Я з молодих років обіймала керівну посаду, була досить поважною жінкою у своїх колах. Мій чоловік теж був начальником, тому разом багато заробляли, могли дозволити собі те, про що інші не мріяли. І в дітей все завжди було, ні в чому їм не відмовляли. Мій чоловік уже давно nомер, а я вийшла на пенсію. Тепер rрошей стало не так багато. Але до останнього, як я працювала, все витрачала на дітей і своїх онуків. Постійно куnувала їм найкраще, найдорожче та якісне. Внукам іграшки, телефони, ноутбуки. А дітям своїм могла й путівки до моря оnлатити, просто так протягом тижня відправляла кур’єра зі смачною їжею-делікатесами.
Хотілося побалувати, доки могла. У гості до мене завжди приїжджали всією родиною. Так ми дружно сиділи вечорами, веселилися, сміялися, щось обговорювали…. Зараз я дуже сумую на ті часи. Адже минуло цілих 4 місяці, як до мене ніхто не приходить. А вся річ у тому, що я вже вийшла на пенсію. Тепер мої доходи не такі шикарні, як раніше. Вже не можу собі дозволити витрачати кругленькі су ми на подарунки та смаколики, доводиться трохи економити. Але я не очікувала, що це так сильно вплине на моє спілкування з дітьми та онуками. Я думала, що їхні приходи до мене щирі. Адже нам було так добре і весело всім разом.
Але, певне, велику роль грали і rроші. Спочатку стали раз на тиждень приходити, а раніше по три-чотири рази було. Потім їхні візити почали замінювати телефонні дзвінки. Говорять, що постійно зайняті. Без особливого інтересу запитують, як у мене справи та здоров’я. Отак і сиджу я одна у своїй великій квартирі, а навіщо вона мені? Навіщо все, що мене оточує, якщо близькі люди не поряд, не хочуть приходити в гості не заради чогось, а просто так, бо нудьгують… А чи нудьгують вони взагалі? Доводиться спілкуватися з сусідками, щоб зовсім збожеволіти. Вони також такі ж бідні жінки. Але добре, що ми є один у одного: разом як зберемося ввечері, і починаємо щось із новин обговорювати…