— Ганно, це у вас на дивані покривало чи що? На ганчірку схоже. Невже не можна було купити щось нормальне? Або воно просто не випрано? — Запитала Ірина Вікторівна у невістки, ледве переступивши поріг вітальні. — Це діти нещодавно грали на дивані, — невпевнено відповіла Ганна, намагаючись виправдатись. — Хлопчики такі, що вдієш. Ганна відчувала себе перед Іриною Вікторівною не господинею будинку та матір’ю двох дітей, а школяркою перед суворою вчителькою. — Ну, що ти відразу сприймаєш все так близько? — З нарочито доброзичливою усмішкою продовжувала свекруха. — Я ж вам добра бажаю, щоб у вас все було добре. Ірина Вікторівна ніколи не лізла за словом у кишеню. Її зауваження, подані як жарти, завжди звучали двозначно. Ганна намагалася не зважати, але відчувала: довго так продовжуватися не може. Тишу в кімнаті порушив дзвінок у двері — це прийшов Сашко, чоловік Ганни. Свекруха першою вибігла зустрічати сина. Ірина Вікторівна того дня була в особливо піднесеному настрої.
Вона говорила багато і охоче, причому лише вона. Будь-яке заперечення викликало в неї бурю емоцій, і ніхто не наважувався сперечатися. Сашко та Ганна їли мовчки. Навіть діти, зазвичай галасливі, затихли. Спочатку Ірина Вікторівна похвалила невістку, що вона стільки всього приготувала. Але незабаром почала чіплятися: — М’ясо пересушене. Коли жариш треба додавати трохи вершкового масла, тоді вийде набагато краще, — пояснювала вона, розбираючи шматочки на тарілці. Свекруха пішла пізно, а коли за нею зачинилися двері, всі полегшено зітхнули. Ганна та Сашко купили квартиру в будинку по сусідству з Іриною Вікторівною, про що невдовзі пошкодували. Свекруха часто заходила без попередження, мотивуючи це тим, що «йшла повз». Їй хотілося бачитись з онуками, хоча гуляти з ними вона відмовлялася. — Мені з ними важко, роки даються взнаки, — заявляла вона, хоча виглядала чудово і енергії їй було не позичати. Сашко пропадав на роботі, а Ганна займалася дітьми та підробляла віддалено вечорами. Проте Ірина Вікторівна часто відволікала її від роботи своїми візитами, вимагаючи уваги себе.
— Саша, так продовжуватися не може, — сказала Ганна одного вечора, коли вони залишилися вдвох. — Я на межі. Скоро почну зриватися спочатку на тобі, потім на всіх інших. — Я теж це розумію, — задумливо відповів Сашко. — Але що робити? Сваритись з мамою — не вихід. — Є вихід, — твердо заявила Ганна. — Треба діяти. Наступного дня свекруха знову зайшла без попередження. Але на порозі її зустріла Ганна в пальті та шапці. — Як добре, що ви прийшли, Ірино Вікторівно! Мені треба терміново піти. Вечеря готова, діти теж, — сказала вона і стрімко пішла, не давши свекрусі схаменутися. Увечері Ганна та Сашко провели час у кафе, насолоджуючись тишею. Коли Сашко повернувся додому, Ірина Вікторівна була обурена: — Онуки такі неслухняні! Ні хвилини спокою! Я так втомилася, що більше так не можу. — Але ж ти бабуся, мамо. Це твоя роль — бути з онуками, — посміхнувся Сашко. Після цього свекруха почала з’являтися рідше. Ганна та Саша, можливо, врятували свій шлюб у такий спосіб, хоча хто знає — чи не варто їм бути м’якшим?