— Мамо, я їду. Більше так жити не можна. Набридло без роботи сидіти, — сказав Сергій, перериваючись, щоб скласти речі у дорожню сумку. — У селі роботи давно немає. Всі роз’їхалися, поговорити нема з ким. Поїду до міста. Може там життя налагодиться, хто знає. Наталя Петрівна, його мати, завмерла, утримуючи в руках миску з тістом, яке збиралася розкачувати. — Сергійко, а як же я? Що ж ти мене на старості кидаєш? А Марійка? Ви так любили один одного. Усе скінчилося? — тихо спитала вона, дивлячись на сина. Сергій зітхнув, на мить зупинившись. — Мамо, ну яка ти стара? Ти сильна, впораєшся без мене. А Марія… Навіщо їй потрібний чоловік без грошей? Що я їй можу запропонувати? Копійки та кімнату в гуртожитку? Ми з нею тиждень тому розлучилися. Посварилися. Все, мам, я вже купив квиток. Наталя Петрівна сіла на стілець, прикрила обличчя хусткою та тихо заплакала.
— Ох, синочку… Що ж ти мене одну залишаєш? Як я без тебе… Сергій поїхав, залишивши матір у селі. Спочатку він дзвонив часто, двічі відправляв гроші. У його голосі звучала надія: все починало налагоджуватися. Наталя Петрівна раділа його успіхам, але туга за єдиною дитиною не відпускала. Увечері, поставивши чайник, вона підійшла до стіни, де висіла стара фотографія. Молода Наталя в картатому сарафані тримала на руках маленького Сергія, поруч стояв її чоловік Василь — широкоплечий, з сяючою усмішкою. Наталя зітхнула, провела пальцями по склу. Василя не стало 15 років тому, тепер вона лишилася зовсім одна. Її роздуми перервав гучний стукіт у двері. — Хто там? — промовила Наталя Петрівна, витираючи руки об фартух. «Може, Зоя, сусідка», — подумала вона, прямуючи до дверей.
Але за порогом стояла Марія з великим вузликом у руках. — Маріє? Ти? — Наталя Петрівна застигла від подиву. — Здрастуйте, тітка Наташа … Вибачте мені, що прийшла. Якби не мама, я б не потурбувала… — Марія розплакалася, сльози капали на вузлик. — Це ваш онук, Андрійко, син Сергія. Мама вигнала нас з дому. Сказала не повертатись. Я не знаю, куди йти. Наталя Петрівна охнула, потім обійняла дівчину. — Ти чого на порозі стоїш? Замерзнете з Андрійком. Давай у хату. Вона провела Марію до кімнати та допомогла їй зняти пальто. — Господи, Андрійко… Онук… — Наталя Петрівна обережно розгорнула ковдру. На неї дивився маленький хлопчик — як дві краплі води, схожий на Сергія в дитинстві. — Тітко Наташа, вибачте … Мені правда нікуди йти. Сергій навіть не знає, що має сина. Я намагалася додзвонитися, але він поміняв номер. А коли їхав, кликав мене з собою, а я не поїхала, — зі сльозами розповіла Марія.
— Тихіше, люба, не плач, — Наталя Петрівна рішуче сказала. — Жити будете в мене. Нікуди не йдіть. А твоїй матері я все висловлю! Вже за день у будинку закипіло життя. Наталя облаштувала кімнату для Марії з малюком, привезла її речі та посварила матір дівчини. — Як можна було вигнати дочку з дитиною? Та де твоя совість? — З обуренням сказала вона по телефону. Час минав, і в хаті стало тепло та затишно. Наталя не могла намилуватися онуком: очі Сергія, пальчики маленькі такі самі, навіть позіхав він так само. Одного вечора пролунав дзвінок. То був Сергій. — Мамо, у мене відпустка майже на місяць. Незабаром приїду. Скажи, ти про Марію нічого не знаєш? Я так сумую за нею. Зрозумів, що люблю лише її. Наталя посміхнулася. — Приїжджай, синку. У мене для тебе добрі новини. За кілька тижнів Наталя зустрічала сина на вокзалі. Сергій виглядав старшим, міцнішим і впевненішим.
— Ти до Марії ходила? Вона вдома? — з хвилюванням спитав він, прямуючи до автобуса. — Ходила, синку. Вдома. Чекає на тебе, — відповіла Наталя, посміхаючись. За годину вони увійшли до будинку. Наталя спеціально зволікала з ключами. — Мам, ну ти довго! — Сергій уже хотів допомогти їй, коли двері відчинилися. У дверях стояла Марія з малечею на руках. Сергій завмер, його сумка з глухим стукотом упала на підлогу. — Ось, Сергію, Марія. А це — Андрійко, твій син, — з усмішкою оголосила Наталя. Сергій підійшов до Марії, обійняв її і дитину. Він довго не міг нічого сказати, лише посміхався, дивлячись на них. Через три місяці Марія та Сергій зіграли весілля, а ще через місяць хрестили Андрія. На святі була й мати Марії, яку вибачили заради дитини. Сергій залишився у селі, знайшов роботу, а згодом відкрив власну справу. Сім’я переїхала до окремого будинку, але неподалік від Наталії Петрівни. Через кілька років у Сергія та Марії народилася дочка — копія матері. Її назвали Наталкою на честь бабусі. Так Наталя Петрівна знову набула сенсу життя, оточена онуками, дітьми та щастям.