— Може, завтра з’їздимо? — Ольга з тугою дивилася на градусник за вікном. — Такий мороз. — Завтра буде ще холодніше, — Олександр уже натягував куртку. — Ти ж чула прогноз? До мінус тридцяти обіцяють. Та й холодильник у нас зовсім порожній. Ольга зітхнула. Справді, тягнути більше нікуди — остання пачка макаронів сиротливо лежала на полиці, молоко закінчилося ще вчора, а кіт Барсик демонстративно вилизував порожню миску, натякаючи на продовольчу кризу. — Гаразд, — вона рішуче намотала шарф. — Поїхали. Заодно й закупимося як слід, щоб потім тиждень з дому не виходити. — Оце правильний настрій! — зрадів чоловік. — Склала список? — Ображаєш! — Ольга поплескала по кишені, де лежав списаний листок. — Три сторінки дрібним почерком!
— Ох, відчуваю, кредитка сьогодні погріється… — пробурчав Олександр, але беззлобно. Він знав: коли дружина береться за масштабні закупівлі, простіше не сперечатися. Зате потім холодильник буде забитий під зав’язку, у шафах з’явиться стратегічний запас круп та консервів, а на балконі вишикуються батареї з соками та мінералкою. — Як партизани на зимівлю запасаємося, — усміхнувся він, заводячи машину. — Не партизани, а розумні люди! — парирувала Ольга, розтираючи замерзлі руки. — Ось побачиш, як усі кидатимуться магазинами в мінус тридцять, а ми вдома в теплі сидітимемо. У гіпермаркеті виявилося напрочуд багатолюдно — мабуть, не вони одні вирішили зробити стратегічні запаси перед морозами. — Так, почнемо з тяжкого, — командувала Ольга, звіряючись зі списком. — Сань, візьми другий візок. Спочатку за водою та соками, потім крупи. Олександр тільки кивав, звично слідуючи за дружиною між рядами.
За роки спільного життя він уже вивчив: якщо Ольга в режимі «глобальна закупівля» — краще не сперечатися, а мовчки котити візок та діставати товари з верхніх полиць. За півтори години вони нарешті дісталися каси. Два візки були забиті під зав’язку. — І це все нам потрібно? — з сумнівом простягнув Олександр, дивлячись на велику гору продуктів на стрічці. — Звичайно! — впевнено кивнула Ольга. — Дивись: тут корм Барсику на місяць, там м’ясо та риба у морозилку, тут усілякі консерви. Касирка тільки зрозуміло посміхалася, пробиваючи товар за товаром. Певне, не першу таку сім’ю бачила сьогодні. Завантаження машини перетворилося на справжній квест — як умістити всі пакети так, щоб нічого не пом’ялося і не розбилося. — Може, на заднє сидіння покладемо частину? — запропонувала Ольга, сумніваючись дивлячись на набитий багажник.
— Ні, — пробурчав Олександр, утрамбовуючи черговий пакет. — Я потім замучуся крихти виметати. Зараз ще трохи покрутимо. О, отак нормально! Нарешті все було запаковано, і вони рушили в дорогу. За розмовами та суперечками про те, що куди покласти, не помітили, як стемніло. Мороз тільки посилився — вікна машини почали підмерзати по краях. — Та що ж мороз?! — Ольга потерла замерзлі руки. — Сань, може, пічку увімкнеш? — Куди сильніше? — хмикнув чоловік, не відриваючи погляду від дороги. — І так на максимумі. Потерпи, скоро вдома будемо. Лютневий вечір видався особливо холодним – градусник у машині показував мінус двадцять п’ять. — Стій! — Ольга різко схопила чоловіка за рукав. — Сань, зупини! — Що таке? — стривожився Олександр, пригальмовуючи. — Там собака! — Ольга вже відчиняла двері. — На прив’язі! Біля ліхтарного стовпа, зіщулившись від холоду, сидів невеличкий кудлатий собака.
Поруч — два пакети з чимось і записка, приклеєна скотчем до стовпа. Ольга, кутаючись у шарф, підійшла ближче. Собака підняв голову — в карих очах читався такий страх і розпач, що серце защеміло. — Господи, — Ольга тремтячими руками зірвала записку. — Сань, йди сюди! «Їду в інше місто. Взяти з собою не можу. Собаку звуть Пуня, йому 3 роки. У пакетах корм та речі. Вибачте». — Ні, як це розуміти?! — обурився Олександр. — На такому морозі! Та ще й записку залишити. Совість взагалі є у людей? Пуня (якщо це справді була вона) тихенько заскулила, ніби розуміючи, що мова про неї. — Сашко,— Ольга благаюче подивилася на чоловіка. — Ми ж не можемо залишити її тут! — Що? — Олександр уже зрозумів, до чого йде. — Оль, ти збожеволіла? У нас орендована квартира! І кіт! І господиня. — Але ж замерзне! — у голосі Ольги задзвеніли сльози. Олександр тяжко зітхнув. Він знав цей тон — сперечатися марно. Та й сам розумів: кинути собаку на смерть вони не зможуть. — Гаразд, — здався він. — Тільки врахуй: з господинею сама розмовлятимеш! Пуня, здавалося, зрозуміла, що вирішується її доля.
Вона встала, невпевнено виляючи хвостом, ніби боялася повірити у свій порятунок. Вдома на них чекав перший сюрприз: кіт Барсик, зазвичай флегматичний і байдужий до всього, побачивши собаку, вигнув спину і з диким м’явом помчав під ліжко. — Почалося, — пробурчав Олександр, затягуючи пакунки. — І це лише початок! Пуня боязко оглядалася, не наважуючись рушити з місця. Її трясло — чи то від холоду, чи то від страху. — Іди сюди, малеча, — покликала Ольга, дістаючи з пакета миску. — Хочеш їсти? Собака смикнувся на слово «їсти», але залишився стояти. Тільки хвіст ледь помітно вильнув. — Боїться, — зітхнув Олександр. — Ще б пак, після такого. Дзвінок господині квартири вирішили відкласти до ранку. Але вона зателефонувала сама. — Ольга? — пролунав у слухавці суворий голос Марії Петрівни. — У вас там що, собака? — Звідки ви знаєте? — засмутилася Ольга. — Сусідка знизу дзвонила. Каже, гавкіт чула. У нас у договорі, здається, не було пункту про собак? — Маріє Петрівно, — Ольга набрала в груди більше повітря. — Розумієте, так вийшло. І вона розповіла всю історію.
Про мороз, про записку, про перелякані очі Пуні. У слухавці повисла мовчанка. — Отже, — нарешті сказала господиня. — Собаку можете залишити. Але орендна плата зростає на три тисячі. І якщо будуть скарги від сусідів, самі знаєте, що. — Дякую! — Видихнула Ольга. — Велике дякую! Але це був лише початок. Наступні тижні перетворилися на справжнє випробування для всієї родини. Пуня виявилася собакою з характером. Перші дні вона взагалі не відходила від вхідних дверей — мабуть, чекала на колишніх господарів. Їсти погоджувалася лише коли ніхто не дивився. Від будь-якого різкого руху бігла в кут. Барсик теж не поспішав приймати нову сусідку. Демонстративно шипів з-під ліжка, а коли вилазив, тримався виключно на верхніх точках: шафах, полицях, підвіконнях. — Якийсь цирк, — зітхав Олександр, дивлячись на цей зоопарк. — Може, даремно ми таки. Але одного вечора сталося те, що змінило все. Ольга лежала з температурою – підхопила грип. Олександр був на роботі. І раптом Пуня, яка досі трималася особняком, підійшла до ліжка і обережно тицьнулася носом у руку Ольги. — Ти чого? — Здивувалася Ольга.
Собака у відповідь тільки зітхнула і застрибнула на ліжко! Згорнулася калачиком біля ніг і почала тихенько гуркотіти — майже як кіт. — Ну, треба ж, — прошепотіла Ольга. А за півгодини з верхньої полиці шафи спустився Барсик. Подивився на собаку, пирхнув для порядку і ліг поруч! Олександр, якиц повернувся з роботи, застиг у дверях спальні: — Я щось пропустив? На ліжку мирно спала його дружина, а в ногах у неї влаштувалися Пуня і Барсик — пліч-о-пліч, наче все життя так лежали. З того дня все змінилося. Пуня ніби зрозуміла: її не покинуть, не зрадять. Вона розцвіла, повеселішала, навіть шерсть заблищала. Виявилося, що вона знає купу трюків — мабуть, колишні господарі таки займалися нею. Барсик теж упокорився з новою сусідкою. Більше того — вони з Пунею подружилися настільки, що іноді їх заставали за спільними витівками. — Ні, ви тільки подивіться на цих злочинців! — обурювався Олександр, виявляючи роздертий пакет з кормом. — І хто з вас головний призвідник, га? Пуня і Барсик синхронно відводили очі і вдавали, що вони тут взагалі ні до чого. Минув рік. Тепер уже ніхто не міг уявити їхню хату без Пуні.
Вона стала повноправним членом сім’ї — зі своїми звичками, характером, примхами. — Знаєш, — сказав якось Олександр, дивлячись, як дружина розчісує собаку, — а нам пощастило. — У сенсі? — Ну, що ми тоді проїжджали повз той стовп. Що зупинились. Що зважилися. Ольга посміхнулася: — Ні, Сашко. Це Пуні пощастило. І тим, — вона запнулась, — тим, хто її покинув, теж пощастило. Бо якби не мороз, якби не ми… Вона не домовила. Пуня, мов зрозумівши, про що мова, підвела голову і лизнула господиню в ніс. — Так-так, — засміялася Ольга, — ти у нас найрозумніша! І найкрасивіша! А Барсик з верхньої полиці шафи скептично нявкнув, мовляв, ну-ну, не зазнавайся. Знаєте, кажуть, що ми зустрічаємося не випадково. Іноді доля зводить нас у потрібний момент — щоб урятувати, підтримати, подарувати дім та любов. І неважливо, людина ти чи собака, важливо лише одне: відкрити своє серце і повірити, що щастя можливе. Навіть якщо до цього тебе зраджували. Навіть якщо прив’язували до стовпа на морозі. Навіть якщо залишали записку «вибачте».