Собака ховав у будці дивний пакунок і грізно охороняв його. — Знову тікав! — Олена докірливо хитала головою, розглядаючи забруднену морду Роккі. — Ну що ти там знаходиш, на цьому смітнику? Пес винувато виляв хвостом, але в очах читалося явне задоволення від нічної пригоди. Щоранку те саме — брудні лапи, задоволена морда і запах смітника, від якого не рятувала навіть регулярна помивка. — Андрію, ну зроби вже щось! — закликала Олена до чоловіка. — Він же одного разу нарветься на щось або отруїться! — Та що я зроблю? — Розводив руками Андрій. — Паркан він підкопав, як партизан. Я вже й дошки підкладав, і залізки — все без толку. Розумний, зараза! А Роккі і справді був розумний. За три роки життя в їхньому дворі він досконало вивчив усі лазівки та слабкі місця у паркані. Особливо його приваблював той бік, що виходив до залізничної сортувальної станції.
Там, за залізною дорогою, утворилося стихійне звалище — справжній собачий рай! — Може, його на ніч у вольєрі замикати? — Пропонувала Олена. — Шкода його, — зітхав Андрій. — Він же сторож таки. Хай подвір’ям ходить. І Роккі ходив. А коли господарі засинали, вирушав у свої таємні мандрівки. Повертався під ранок — брудний, але задоволений, з черговим «скарбом» у зубах. Чого тільки він не притягав з цього смітника! Старі іграшки, рвані капці, якось навіть майже цілу сковорідку приволок. Усі свої знахідки складав за будкою, створюючи власну колекцію непотрібних речей. — Ну що ти як сорока така! — бурчала Олена, періодично влаштовуючи ревізію собачих «багатств». — От навіщо тобі ця рвана лялька? Чи цей дірявий м’яч? Роккі тільки зітхав і відвертався. Як пояснити людям, що кожна знахідка це маленька пригода? Що там, на смітнику, можна зустріти інших собак, пограти, побігати.
А ще — знайти щось цікаве! Але одного ранку собака поводився не зовсім звичайно. — Роккі, ти чого? Чи не впізнаєш, чи що? Андрій спантеличено дивився на вівчарку, яка замість звичайного радісного вітання зустріла його низьким загрозливим гарчанням. Пес стояв біля входу в будку, розставивши лапи і вискалив ікла — просто як чужому. — Гей, друже, це ж я! — Андрій зробив крок уперед, простягаючи миску з кормом. Роккі загарчав ще голосніше. Щось тут було не так. За три роки, що пес жив у них на подвір’ї, такого не траплялося жодного разу. Зазвичай Роккі радісно виляв хвостом, побачивши господаря, а тут. Андрій нахилився, намагаючись розглянути, що відбувається у будці. У ранкових сутінках було погано видно, але якийсь темний пакунок безперечно ховався під черевом собаки. — Що ти там ховаєш, га? — Андрій сів навпочіпки. — Кість стяг зі смітника?
Роккі не зводив з господаря настороженого погляду. І тільки коли Андрій простяг руку до пакунка, пес раптом перестав гарчати і тихенько заскулив, наче просячи допомоги. Те, що сталося далі, Андрій пам’ятав, як у тумані. Пакунок виявився пакетом — звичайним магазинним пакетом, заляпаним брудом. А всередині. — Господи, — тільки й зміг видихнути Андрій. Усередині лежала дитина. Крихітка дівчинка, ледве прикрита якоюсь ганчіркою. Синюшна від холоду, але жива! Вона слабо ворухнулася і видала тихий писк. — Олена! — заволав Андрій так, що Роккі здригнувся. — Олено, швидше! Він кинувся до будинку, притискаючи до грудей дорогоцінну знахідку. У голові билася тільки одна думка: «Тільки б встигнути, аби не пізно». — Що трапилося?! — Олена вискочила на ганок у домашньому халаті, сонна та стривожена. — Андрію, ти чого кричиш? — Дивись!
— Він обережно розтиснув руки. — Роккі, він, у будці… Олена охнула і притиснула руки до рота: — Це що, дитина?! — Дзвони в швидку! Швидко! — Андрій уже на ходу скидав куртку, загортаючи в неї дитину. — І в поліцію теж треба. Наступна година перетворилася на якийсь божевільний калейдоскоп. Виття сирен, натовп людей у будинку — лікарі, поліцейські, слідчі. Запитання, відповіді, протоколи. — Ви кажете, собака приніс? — недовірливо перепитував молодий слідчий, писав щось у блокноті. — Так! — всоте повторював Андрій. — Ми на ніч завжди відкриваємо вольєр, щоб він двором гуляв. А він, виявляється, лаз під парканом прорив. — І часто ваш собака… еее… приносить щось зі смітника? — Та ви що? — обурилася Олена. — Роккі у нас вихований пес! Ніколи нічого не тягав!
А Роккі тим часом сидів біля будки і уважно стежив за тим, що відбувається. У його розумних очах читалося занепокоєння — він явно відчував, що відбувається щось важливе. — Дитині пощастило, — сказала літня лікарка швидкої, закінчуючи огляд. — Ще кілька годин на холоді, і, — вона похитала головою. — А так — житиме. Новонароджена зовсім і доби немає. — Це ж треба … — Схлипнула Олена. — Як же це можна? Викинути на смітник, як сміття. Андрій мовчки обійняв дружину за плечі. Що тут скажеш? Дівчинку відвезли до лікарні. Поліцейські прочесали всю округу, особливо ретельно — той самий смітник біля сортувальної станції, звідки Роккі, ймовірно, приніс свою знахідку. Але жодних слідів. — Шукатимемо, — сказав на прощання слідчий. — А ви, якщо щось згадаєте, — дзвоніть. Увечері, коли всі нарешті роз’їхалися, Андрій вийшов надвір. Роккі, як і раніше, сидів біля будки. — Ну що, герою? — Андрій сів поруч із псом, почухав за вухом. — Як ти її знайшов? Почув? Роккі поклав голову йому на коліна і тихенько заскулив. — А знаєш, — раптом сказав Андрій, — може це знак? — Який знак? — Олена вийшла на ґанок, кутаючись у шаль. — Пам’ятаєш, ми все говорили про те, щоб дитину завести?
— Андрій підвівся, обтрушуючи джинси. — А потім цей викидень і лікарі сказали. Олена схлипнула: — Ти про що? — А про те, — Андрій підійшов до дружини, обійняв за плечі, — що, може, нам варто вдочерити цю дівчинку? Якщо вже сам Роккі її нам приніс. Олена завмерла: — Правда? Ти справді цього хочеш? — А чому ні? — Андрій усміхнувся. — Будинок у нас великий, місця вистачить. Я добре заробляю, ти вдома сидиш. І Роккі, бачиш, уже освоївся у ролі няньки! Вони обоє засміялися, дивлячись, як пес старанно вилизує свою будку — мабуть, готує місце для майбутньої підопічної. Оформлення документів зайняло майже півроку. Бюрократична машина працювала повільно, зі скрипом. Але Андрій з Оленою були наполегливими. — Уявляєш, — сказала якось Олена, повернувшись з чергового походу інстанціями, — а якби не Роккі… Вона не домовила, але все було зрозуміло. Якби не чуйний ніс і добре серце простого дворового собаки, все могло б закінчитися зовсім інакше. Нарешті, всі формальності були залагоджені. І ось тепер вони втрьох – Андрій, Олена та маленька Надія (як же ще можна було назвати цю дівчинку?) – поверталися додому. Роккі зустрів їх біля воріт. Він радісно виляв хвостом, наче кажучи: «Ну нарешті! Я ж казав, що все буде гаразд!».
— Дивись, Надю, — Олена нахилилася з немовлям на руках, — це твій рятівник. Познайомся — дядько Роккі! Пес обережно наблизився, обнюхав пакунок з дитиною і раптом лизнув крихітну ручку, що висунулась з ковдри. Надя закричала і посміхнулася. — Ну ось, — зворушено сказав Андрій, — тепер уся сім’я у зборі. А Роккі… Роккі просто сів поруч і поклав голову навколішки новій господині. Він знав – тепер усе буде добре. Адже іноді доля робить найдивовижніші подарунки. Потрібно тільки не пройти повз, почути тихий плач у темряві та повірити у диво. І як знати — може, там, нагорі, хтось спеціально вибрав саме цього пса, щоб урятувати одне маленьке життя і зробити щасливими одразу кілька людей? Адже кажуть, що всі ми, і люди, і тварини, з’являємося в житті один одного не просто так. І іноді звичайнісінький дворовий собака може стати справжнім янголом-охоронцем. Потрібно тільки довіритися своєму серцю і дозволити диву статися.