— Ну і нахабство! Завтра поміняю замки і не пущу навіть на поріг! Марина в глибині душі все ще не могла повірити у те, що відбувається. Невже людина, яка клялася в коханні, могла так просто розлюбити її? Чи це почалося давно, просто вона не помічала? За що це все? Адже вона старалася, робила все, як Вадим хотів. Улюблена вечеря? Легко! Три нові страви щодня. Діти? Готова була народжувати стільки, скільки він захоче. Він сказав, що двох достатньо? Добре, хай буде так. Адже починалося все так гарно. Марина та Вадим познайомилися в університеті. Вона тільки вступила на перший курс, він уже навчався третьому. Їх звела студентська самодіяльність — дві творчі душі зустрілися і стали нерозлучними. На врученні дипломів Вадим зробив їй пропозицію прямо на сцені перед усією аудиторією. А як він доглядав! Здавалося, вона зустріла чоловіка мрії. З майбутньою свекрухою теж пощастило — чуйна, добра жінка. До речі, вона працювала викладачем у їхньому університеті. Марина була впевнена, що витягла щасливий білет. Але це було лише до певного часу.
Після весілля вона швидко завагітніла першою дитиною, а потім майже одразу народила другу. Думала, що погодки — це ідеально. Вадим, здавалося, був щасливим. Але у якийсь момент все змінилося. Він став холоднішим, рідше помічав її, знаходив усе більше недоліків. — Тобі б схуднути не заважало, — кинув він одного разу. — Ти вже схожа на корову. Такі «компліменти» стали нормою. Він наче насолоджувався тим, що підкреслював її недосконалості, навіть коли вона й без нього це розуміла. Так, після пологів вона набрала 20 кг. Але навіщо так принижувати? Хіба це не підло? — Не слухай його, — підтримувала її свекруха Олена Віталіївна. — Чоловіки не розуміють, як важко жінці повернути форму після пологів. Все в тебе налагодиться. І Марина знала: свекруха справді на її боці. Але потім все звалилося. Якось Вадим почав збирати речі. Мовчки, без пояснень. — Ти куди? Щось трапилося з мамою? — стривожилась Марина. — З мамою все гаразд. — Тоді що? Він мовчав. — Вадиме, що відбувається?! Він важко зітхнув, подивився на неї і сказав: — Я йду.
— У сенсі? — У самому прямому. До іншої жінки. Світ ніби звалився. До іншої? Але чому? Адже все було добре… Вона ніколи не скандалила, завжди слухалася його, намагалася зробити будинок затишним. Що ж пішло не так? Спочатку вона вирішила, що це жарт. Чорний гумор, де Вадим іноді не знав міри. Але він був абсолютно серйозним. — Подивися на себе, — холодно кинув він. — Ти бачила себе в дзеркало? Мені з тобою навіть спати неприємно, ти ж шматок сала! Марина не могла вимовити жодного слова. — Вона зовсім інша, — вів далі він. — Стежить за собою, знає, чого хоче. Не така, як ти. Він навіть не соромився нахвалювати свою нову пасію. Як з’ясувалося, він зраджував уже півроку. Коли двері за ним зачинилися, Марина заплакала. Добре, що діти були у свекрухи і не бачили цього. Але що тепер їм сказати? — Ось же негідник! — обурювалася Олена Віталіївна. — Совісті в нього нема! Марина розуміла, що сльози не допоможуть. Треба було думати, як далі жити. — Олено Віталіївно, дякую вам, але це був його вибір.
Потрібно рухатися вперед. — Та ти не хвилюйся, — впевнено заявила свекруха. — Він ще приповзе назад, побачиш! — Ні, — твердо відповіла Марина. — Заради дітей я маю йти далі. Минуло два тижні. Справлятися з двома дітьми було важко, але свекруха допомагала — відразу після роботи бігла до них. «Нічого, старший у садок піде — полегшає», — думала Марина. У вихідні дітей знову забрала Олена Віталіївна. Марина поверталася додому, вставила ключ у замок і зрозуміла, що двері зачинені зсередини. Вона постукала. — Вадим?! — у дверях стояв її колишній чоловік. Він увійшов до квартири без дозволу. — Ти чого тут забув? Наскільки я пам’ятаю, ти нас покинув. — Прийшов, отже, треба. Зачини двері. Він пішов так само раптово, як з’явився. Марина оглянула квартиру, але все було на місці.
— Оце нахабство! Завтра поміняю замки! — пробурмотіла вона вголос. За місяць він знову стояв на порозі. З валізою. — Це ще що таке? — Марина з подивом дивилася на нього. За цей час вона звикла до нової реальності, в якій є тільки вона, діти та їхня бабуся. — Ти приймеш мене назад? Марина посміхнулася: — А що, швидко тебе виставили? Вадим розплющив очі. Так, його вигнали, але була ще одна причина. — Якщо ти негайно не повернешся до родини, я позбавлю тебе всього, — твердо сказала йому Олена Віталіївна. Вона відкритим текстом погрожувала відібрати машину, яку колись подарувала та оформила на себе. А ще переписати його частку квартири на Марину. — Якщо вже ти виявився таким негідником, я без зазріння совісті зроблю це. — Ти не посмієш! — Перевіримо? Вадим знав, що мати не жартує. Залишатися без нічого він не хотів. Умова була одна: Марина не повинна дізнатися правду. — Діти мають рости у повній родині, — кинула йому слідом мати. — Щоб не виросли такими, як ти. Марина довго думала, але вирішила дати йому другий шанс. Адже люди змінюються… Мабуть. Принаймні він більше не ображав її. Навіть почав мити за собою посуд. Так, люди змінюються… або просто вміють прикидатися?