Коли моя дочка повідомила, що її свекрам буквально нема де жити, я відразу сказала, щоб запрошувала їх до нас. Розмова йшла про тимчасовий період – доки знайдуть роботу, накопичать гроші на власний будинок, хай і невеликий, у нашому селі. Зрозуміло, свати приїхали одразу. Сваха подзвонила, довго схлипувала в трубку, дякувала, клялася, що ніколи не забуде нашої доброти і неодмінно відплатить за гостинність. Звичайні слова. Я б і сама говорила так само, опинися в їхній ситуації. Та мені вони були ні до чого – адже не чужі люди. Он якого чудового зятя мені виховали, а дочка з ним щаслива. Але минул місяць, потім другий, і я почала помічати, що дочка розмовляє зі мною якось інакше. Ловила її на дрібних, начебто незначних, але все ж таки неточностях. Не щось особливе, але вже «дзвіночок». До того ж голос у Наталії став натягнутим веселим, якимось надто життєрадісним. Прошу включити камеру – усміхається, виходить надвір. То троянди мені показує, то квочку – аби подалі від тих, хто залишається в хаті. Запитую, чи все добре, а вона: – Матусю, все гаразд. Або: – Матусю, не вигадуй. Але я – її мати, і ніхто краще за мене не розумів відтінки її голосу. Щось було не так, і, зважаючи на все, їй це зовсім не подобалося.
Я приїхала без попередження. Взяла відпустку, хоча сеньйора і здивувалася, чому я не дочекалася свят. П’ятий рік працюю в неї, і п’ятий рік вона давала мені відпустку двічі – на Різдво та Великдень. А тут листопад? Спочатку начебто все як завжди, все на місці, все добре. Будинок – просто диво. Не дарма я стільки років працювала за кордоном – утеплила стару хату, зробила капітальний ремонт, двір виклала плиткою, посадила вічнозелені дерева, газон, як годиться. І всередині чистота, лад, все так, як роками у нас було заведено. Тільки ось дочка схудла, погляд згаслий, посмішка натягнута, як у людини, яка пережила надто багато болю. Увечері я почала розуміти, в чому річ. Сиділи ми зі сватом за столом, а дочка зі свекрухою накривали. І тут чую, як він звертається до моєї дівчинки: – Ти бачила склянки, які брудні? Вимий нормально! – Знову сіль забула, бігатимеш, коли всі вже за стіл сядуть? – Картоплю явно ти готувала, так? Знову пересолила! Я що, голодним залишусь? Сваха мовчить, зять теж, а цей – все до неї та до неї. Адже Ніна, скажу вам чесно, дівчинка в мене акуратна, працьовита, відповідальна. Ростила я її одна. Удвох ми були, у тиші та спокої. Я не вмію з людьми сваритись, не вмію відстоювати своє, а якщо й доводиться, потім цілий рік відновлююсь. Дочка в мене пішла – така сама тиха, спокійна. Але господиня вона чудова, це я вам правду говорю. Вона навчалася спочатку на кондитера, закінчила коледж, потім вищу освіту здобула. Сама собі на життя заробляє випічкою, а мої гроші, які за кордоном зароблені, лежать недоторканні. Сіли за стіл, і знову сват у бік моєї дочки: – Подай це, зроби те, де очі твої, де твої руки? Я мовчу.
Потрібно ж зрозуміти, що тут відбувається, чому моя дочка так змінилася. Розговорилися, а сват вставляє: – Не знаю, як у вас, а в нашій родині так гроші тринькати, як ваша донька, не прийнято. Принесе щось з магазину – ми за голову хапаємось. Жити на широку ногу, не вміючи заощаджувати – це ж нікуди годиться! Восени їй і черевики, і кросівки, туфлі знадобилися. Поїхали на ринок – я мало не втік! Жодного намету не пропустила, все їй потрібно, все міряє. – Ці торти пече – а толку? Будинок запустила, зате в інтернеті картинка гарна! Що за жінка, яка тільки на кухні та на кухні? Я подивилася на зятя. Мовчить. Чекає, мабуть, що я скажу. Чи йому все одно? Невже він не чує, як несе батька? – Транькає? – навмисне кажу голосніше. – Сват, ви нічого не переплутали? Це ваша невістка, але живе вона не у вас, а ви – у нас, на всьому готовому! І вже точно не вам мені розповідати про ощадливість – свій будинок за вітром пустили, то яке право маєте тут щось говорити? Як схопився сват! А за ним і зять. Потрібно ж, а я вже подумала, що оглух. Виявляється, чує чудово, коли справа до його батька доходить! І голос у нього є! Не описуватиму ту сцену – досі неприємно згадувати. Але того дня троє покинули мій будинок – свати та зять. – Я нічого, крім правди, вам не сказав, а ви відразу почали тикати, що ми у вас живемо! Це низько! – Заявив мені сват. Низько чи ні – судити не мені. Але минув уже місяць, і моя дочка знову стала такою, якою була раніше – гарною, з відкритим, веселим поглядом, впевненою у собі. Зять намагався повернутись, але я сказала, що в нашому будинку його більше бачити не хочу. А оскільки вся компанія дружно жила за мій рахунок та рахунок моєї доньки, запропонувати альтернативу пан так і не зміг. Гримнув дверима і заявив, що я позбавила дочку щастя. Може, моя дівчинка і ображається на мене, але я вважаю, що від такого щастя треба триматися подалі. Хіба я не права?