Коли син привів Надю, я не могла приховати подиву. Звичайна, скромна дівчина, одягнена в старі, явно недорогі речі, немов з секонд-хенду. А ми хоч і не багаті, але й бідними себе не вважаємо: квартира в центрі, машина, регулярний відпочинок біля моря – хоч раз на рік, але дозволяли собі. Андрій завжди був перспективним та успішним. Навчається на юриста, один з найкращих студентів у групі. Я уявляла поряд з ним гарну, доглянуту, стильну дівчину. Але він сказав мені, що його вибір – саме Надя. – Розумієш, мамо, вона справжня. У ній немає фальшу, з нею я можу бути самим собою! Коли вони вирішили одружитися, я сподівалася, що буде весілля, хай і не пишне, але все ж таки… Однак Андрій несподівано заявив, що вони просто розпишуться без урочистостей. Виявилося, що у мами Надії немає коштів, а сама дівчина підробляє репетиторством, паралельно навчаючись на педагогічному, і ледве зводить кінці з кінцями.
Мені не хотілося залишати таку важливу подію без свята, тож ми з чоловіком замовили столик у кафе та запросили сваттю. Я навіть жодного разу її не бачила раніше. Коли до кафе зайшла Ліда Михайлівна, я ледве стримала подив. Старе пальто, на голові хустка… Хоча жінці явно не так багато років. Видно було, що вона почувається не у своїй тарілці. Ми спокійно по-домашньому посиділи, все пройшло тепло і без надмірностей. Наприкінці вечора сватя підійшло до мене і простягло конверт. – Я не хочу, щоб усі витрати лягли на вас. Там небагато, але так мені буде спокійніше. – Та ну що ви, не варто! – Ні-ні, не кривдіть мене. Візьміть, будь ласка. Я все ж таки прийняла конверт. У ньому було три тисячі гривень. Я одразу передала їх молодим. Поки Андрій шукав роботу, вони з Надею жили у нас. І саме тоді я зрозуміла, за що мій син її полюбив. Доброї душі людина, відкрита, скромна, справжня. А Ліда Михайлівна щотижня передавала нам сумки з домашніми продуктами: молоко, яйця, овочі, мед…
Пізніше син знайшов роботу, і вони переїхали до орендованої однокімнатної квартири. Нещодавно Надя сказала, що хоче відвідати маму – у неї був день народження. Я запропонувала: – А поїдемо всі разом? Привеземо щось! – Навіть не знаю… Вона не святкує і дуже соромиться свого будинку. – Нічого страшного! Коли ми приїхали, я була приголомшена. Старий будинок, поруч дві конюшні. Уявіть собі: Ліда Михайлівна досі тримає корову та курей, має свій город. Вона працює листоношою, розносить пошту на велосипеді, а час, що залишився, займається господарством. Коли я побачила, за яких умов вона живе, мене охопила глибока, непідробна повага. Жоден міський інтелігент не вартий і мізинця цієї жінки! Перед від’їздом я простягла їй конверт з п’ятьма тисячами гривень. – Тільки не ображайтесь, я просто не встигла купити подарунок. – Який подарунок? Навіщо це? – Від душі! До того ж ви щотижня передаєте нам продукти, а зараз це дуже дорого. Я дуже хотіла б допомогти сваті ще чимось. Наприклад, запропонувати їй сходити в салон краси, зробити гарну зачіску, підібрати гарний одяг… Але як зробити це так, щоб її не образити?