Ми з Іллею завжди були працьовитими. Коли побралися, у нього була тільки стара бабусина хата, але вона була розташована майже в центрі нашого містечка. Ми вирішили збудувати на її місці великий будинок. Роки йшли, ми багато працювали, їздили на заробітки Україною та за кордон, а нашу доньку Марину залишали у моїх батьків. Зрештою, ми збудували будинок. Нехай не величезний, але затишний: три кімнати та кухня, все, як мріяли. Але радіти довго не довелося. У 43 роки Іллі поставили страшний діагноз – рак. Спершу він просто погано почувався, але незабаром все погіршилося. Наша дочка вже тоді навчалася в іншому місті, і всі турботи лягли на мої плечі. Ці чотири роки були найважчими у моєму житті. Чоловік страждав, а я робила все можливе, щоб допомогти йому. Я була поруч до кінця. Перед смертю Ілля сказав мені:
— Я заповів будинок Марині, щоб потім все було простіше. — Звичайно, так краще, — відповіла я. Мені й на думку не спадало, що це може обернутися проблемою. Після його смерті я намагалася жити далі як могла. Було тяжко, адже дочка вчилася далеко, і я залишилася зовсім одна. За кілька років Марина приїхала з хлопцем, Назаром. Він мені одразу сподобався — добрий, чуйний. А потім Марина заявила: — Ми одружимось і тут житимемо! — Чудово! Я така рада, що більше не буду одна! Але невдовзі після весілля я помітила, як сильно змінилася дочка. Ми почали жити разом, але вона все частіше почала на мене кричати, чіплялася до всього. Коли Марина завагітніла, вона стала нестерпною. Сварки були щодня. — Чому ти зі мною так? Що я зробила тобі? — Запитувала я. — Бо це мій дім! Ти нам тут заважаєш! Я не могла повірити у те, що чую.
Марина почала натякати, що після народження дитини мені доведеться звільнити будинок, мовляв, місця не вистачить. — Марино, куди ж мені йти? — Їдь до бабусі, — сказала вона. — Там немає умов для життя, а брат із сім’єю живе з батьками. Де мені розміститися? Марина нічого не відповіла, але продовжувала натякати, що мені час йти. З кожним тижнем її ставлення ставало дедалі гіршим. Вона переробила одну з кімнат під дитячу, хоча малюк ще спав із ними. Якось вона заявила: — Ми плануємо другу дитину. Ти маєш півроку, щоб з’їхати. Я була шокована і не могла перестати плакати. Як так могло статися? Я все життя працювала для неї, а вона тепер виганяє мене з дому. Але тоді до мене підійшов Назар:
— Мені дуже шкода. Я намагався з нею поговорити, але вона каже, що це її дім, батько залишив його їй. Минуло кілька місяців і дочка не змінила свого рішення. Назар дав мені конверт із грошима: — Тут вистачить на оренду квартири спочатку. Потім допоможу ще. Серце розривалася від образи. Чому я повинна блукати чужими квартирами, коли маю свій будинок? Я взяла гроші і поїхала не на орендовану квартиру, а в Італію до подруги, яка давно там жила. — Приїжджай до мене, — запропонувала вона. — Ти не така вже й стара для роботи в Італії. І я поїхала, нікому не сказавши. Роботу знайшла не надто важку — прибираю будинки. Живу собі і навіть відкладаю гроші на однокімнатну квартиру. Нещодавно зателефонувала Марина: — Чому ти нам не дзвониш? Тобі все одно, як живуть онуки? — Я хотіла б бути поряд, але ти вигнала мене. — Може, допоможеш грошима? Зараз все таке дороге. — Ні, Марино, ви впораєтеся самі. Вона образилась і всім розповіла, яка я погана мати та бабуся. А я думаю: хіба після всього цього я мушу допомагати?