Я завжди мала складні стосунки з батьками. Через рік після мого народження мама та тато розлучилися, а незабаром у нашій родині з’явився вітчим. Мій біологічний батько не допомагав мамі ні в чому, а вона завжди сердилась і докоряла мені, кажучи: «Я зіпсувала собі молодість, краще б вчилася, ніж народжувала тебе». Я була активною і непосидючою дитиною, що ще дужче дратувало маму. Вона мене не любила. Якщо я щось наробила, вона мене не шкодувала, взагалі ніколи. Коли мені виповнилося шість років, народився брат, який повністю забрав на себе всю її увагу. Для неї я перестала існувати і лише допомагала у господарстві. «Принеси, зроби, помий, приготуй» – ось все, що я чула від мами. Скаржитися їй було безглуздо – її це не цікавило. Тепер у неї був син, якого вона любила, і, нарешті, гідний чоловік (на відміну від мого батька). А я була помилкою молодості, яку, за її словами, вже не виправити. Я росла в атмосфері нелюбові. Вітчиму до мене не було справи, а мати карала за все: за погані оцінки, за втрачену парасольку, за розбиту тарілку.

У 16 років я зрозуміла, що мої батьки скоріше вороги, ніж друзі. А після слів матері: «Швидше б ти виросла і пішла з дому», я остаточно усвідомила, що щасливого життя тут мені не бачити. Якось увечері мама сказала, що мені потрібно шукати чоловіка з житлом і на спадщину не розраховувати, бо все лишиться братові. Він чоловік, отже, йому потрібно більше. Напруга між мною та мамою зростала з кожним роком. Я відчувала себе зайвою в їхній родині, яка дратує всіх своєю присутністю. Після чергових сліз я у 18 років пішла з дому. На той час я навчалася, тому потрібно було оплачувати оренду житла та навчання. Я влаштувалась на роботу в магазин, ночами працювала касиром, а вранці йшла на лекції. Моє життя було важким. Так минуло чотири роки. Весь цей час я не підтримувала зв’язку з сім’єю. Я не дзвонила і не відповідала на їхні рідкісні дзвінки (вони дзвонили лише раз на рік, на мій день народження). Пізніше я закінчила університет і влаштувалася за фахом. З того часу, як я пішла з дому з однією валізою, відсутність власного житла ставала все більш гострою проблемою.

Мені знадобилося вісім років, щоб накопичити на однокімнатну квартиру на околиці міста. Зрештою я здійснила свою мрію. Через два роки я закінчила ремонт і нещодавно переїхала до свого житла після десятирічних поневірянь. Дітей у мене немає, заміж я не виходила, бо розуміла, що поки що це не доречно. Я ледве зводила кінці з кінцями, а дитина забрала б у мене останні сили. Зараз моє життя більш-менш стабільне. У мене є гідна робота, власне житло та чоловік, з яким ми, можливо, після нашої Перемоги, плануватимемо дитину. Але нещодавно зателефонувала мама. Вона спитала, як у мене справи, і запропонувала помиритися. Сказала, що дуже винна переді мною і хоче вибачитися. Я відповіла на дзвінок, але сказала, що мені не потрібне її прощення і що вона сама мені не потрібна. Я згадала своє важке дитинство та юність, роки безперервної роботи, щоб заробити хоч трохи, згадала свою спустошену душу. Я сказала, що не хочу підтримувати зв’язок, бо навчилася жити без нього. Я прийняла свою долю і гідно несу свій хрест. Мама відповіла, що я ще молода і колись пошкодую про своє ставлення до неї. Вона сказала, що я невдячна дочка і, можливо, одного разу змінюсь. Іноді я відчуваю провину, але моя образа не дає мені зробити крок назустріч. Та й їй це, здається, не дуже потрібно…