Пенсіонерка Лілія Дмитрівна, або просто Ліля, як її всі називали, важко зітхнула і насилу перекинулася на інший бік. Суглоби нили, ноги були сильно опухлими. Ліля втомилася від нескінченних лікарень та лікування. Жила вона одна, ніколи не була заміжня, а сина народила давно, від першого кохання. Раптом пролунав дзвінок у двері. Ліля Дмитрівна, важко пересуваючись, дійшла до передпокою і відчинила двері. На порозі стояли її син Гліб із дружиною Лізою. Поруч тупцював чотирирічний онук Мишко, міцно стискаючи в руках іграшкову машинку. Біля ніг хлопчика сидів величезний пес. — Мамо, ми ненадовго, — швидко промовив Гліб. — Ми повинні терміново виїхати, Мишко та Тефтель залишаться в тебе. Через п’ять днів ми повернемося та заберемо їх.
— Як це… А я… Я ж хворію… Я погано ходжу, у мене… — почала виправдовуватися Ліля Дмитрівна, спираючись на одвірок. — Ми б не турбували б тебе, правда, — перебив її Гліб. — Але тягнути з собою дитину та собаку дев’ять годин до іншого міста — це надто важко. — Моя мама … Її більше немає, — додала Ліза, і її очі сповнилися сльозами. Вона заплакала. Слідом розплакався Мишко, а пес сумно зітхнув, ніби розуміючи всю серйозність ситуації. Ліля Дмитрівна відчула, що відступати вже не можна. «Потрібно щось робити!» — подумала вона. Хвороба наздогнала її півроку тому. Здавалося, 60 років ще не вік. Але все частіше вона бачила людей похилого віку з паличками і думала: «Колись я теж була здорова». Тепер же здоров’я постійно підводило. Вона знала, що її сваха, Ірина Кирилівна, довго й тяжко хворіла. Батько Лізи Іван Петрович давно загинув. А тепер і сваха…
«Ось так і йдуть люди, не встигнеш озирнутися», — гірко думала Ліля Дмитрівна. Сваха була навіть молодша за неї, а хвороба буквально спопелила її в мить. Гліб та Ліза вже поїхали. Ліля залишилася наодинці з двома «гостями»: онуком та величезним псом. Мишко сидів на підлозі, обіймаючи здоровеного пса, який старанно облизував дитину. — Мишко… А він не кусається? Чого він такий страшний? Ви б хоч пуделя завели! Це взагалі хто? — тільки й змогла видавити Ліля Дмитрівна, з тривогою дивлячись на величезного пса. — Бабусю, це англієць. Англійський бульдог! Його Тефтелем звуть. І він зовсім не страшний, він добрий! — впевнено відповів Мишко, продовжуючи гладити свого кудлатого друга. Сама Ліля Дмитрівна, окрім кішок (і тих уже давно не було), нікого з тварин не тримала.
Досвід догляду собак у неї повністю був відсутній. Її серце стискалося від жалю до свахи, яка так несподівано пішла з життя. Але як справлятися зі жвавим малюком і величезним собакою, коли власні болячки не дають спокою, вона зовсім не уявляла. – Його годувати треба. Він м’ясо їсть. І каші. А ще гуляти треба. Ходімо на вулицю, бабусю! Вже час! — Мишко, важко зітхнувши, подався натягувати чобітки. Ліля Дмитрівна навіть не звернула уваги, що на ній надіто, коли вони вийшли. Онук засунув їй у руку повідець, а сам міцно взяв її за іншу руку. Так вони й пішли. Вона не виходила на вулицю вже тиждень – все через погане самопочуття. Але зараз довелося йти. Біль буквально пронизував тіло, і на очі наверталися сльози. «Господи, дай сили! Кому, окрім мене, допомогти? Адже більше нема кому, бабусі хворій!» — Молилася вона про себе. Онук рідний і цей пес…
Тефтель, попри очікування, йшов спокійно. За всю прогулянку він жодного разу не смикнув повідець і не звернув уваги на сусідських собак, які гасали і голосно гавкали. Ліля Дмитрівна навіть відчула повагу до цієї тварини. І коли вони проходили повз лавку, де зібралися сусідки, вона випростала спину. — Це в тебе гості, Лілю? Адже ти казала, що хворієш! Як ти з дитиною та з таким собакою справляєшся? Допомогти, може? А то зовсім звалишся! Хлопчику, навіщо ти до бабусі приїхав? Адже вона ледве жива! Та ще й собаку привезли! Батьки твої зовсім совість втратили, на хвору все звалили, а самі, мабуть, відпочивати поїхали! – пролунав гучний голос Зінаїди з п’ятого поверху. Ліля Дмитрівна відчула, як напружилася рука Мишка. Навіть цей спокійний англієць Тефтель ніби невдоволено хитнув головою. — Замовкли, сороки! Зубоскалите, бо до вас онуків не привозять!
Так, я сама попросила Мишка приїхати. І не хвора я! А собака цей – породистий, чемпіон виставок, якщо вам цікаво! Ще хоч слово скажете при дитині – пошкодуєте! Тільки й умієте чужі життя обговорювати. І на хвилиночку, мій син з дружиною поїхали проводити сваху в останній шлях, а не відпочивати, — з запалом видала вона і швидким кроком пішла вперед, забувши про свої хворі ноги. — Не слухай їх, Мишко! Бабуся завжди тобі рада! — Сказала вона, обіймаючи онука в ліфті. – Бабусю… А ти не відлетиш на небо, як баба Іра? Мама та тато сказали, що вона тепер там живе. Але… і дідусь там. І тепер вона там. Бабуся, ти не відлетиш? Не залишиш мене? Я тебе так люблю! — З риданнями обхопив її коліна Мишко. — Ти чого, онуче? Не плач, рідний мій! Бабуся тобі ще набридне! Нікуди я не влечу. Завжди буду з тобою. І до школи тебе поведу, і до інституту! Назавжди твоя бабуся буде з тобою, Мишко! – міцно притискаючи дитину до себе, твердо сказала Ліля Дмитрівна. Через «не можу» вона приготувала вечерю, якось сходила в магазин, а на ніч знову вийшла на прогулянку з Тефтелем.
Пес, як і раніше, йшов спокійно поряд. Коли онук та собака заснули, Ліля Дмитрівна випила ліки. Все тіло боліло так, ніби вона цілу ніч копала яму під вікном. Але всередині вона розуміла: більше сподіватися нема на кого. У вухах ще лунали слова Мишка, його плач і страх залишитися одному. – Господи, допоможи! Хоч трохи легше стало б. Не заради себе, заради онука прошу! — шепотіла Ліля Дмитрівна. Наступного дня вони грали з Мишком у машинки, і жінка несподівано усвідомила, що повзає з ним по підлозі — чого не робила вже давно. Потім вони разом готували кашу, а потім мили Тефтеля, який добряче вимазався в калюжах. Якоїсь миті Ліля Дмитрівна несподівано для себе поцілувала пса. — І чому я вирішила, що він страшний? Який красень, та ще й розумний! Просто чудо-пес! — казала вона сама собі, витираючи Тефтеля рушником. — Мишко, а чому його звати так? — Поцікавилася бабуся у онука. Хлопчик засміявся: — Він, бабусю, тюфтельки дуже любить!
А загалом у нього в документах якесь англійське ім’я — Тефтель! – усміхнувся він. Дні пролітали непомітно. Бабуся читала казки, а Мишко показував їй, як дивитися їх на планшеті. Разом вивчали літери, і хлопчик навіть почав складати слова. А Тефтель любив повалятися в кріслі та випрошувати морозиво чи шматочки сиру. Якось зателефонував син: — Мам, ну як ти? Пробач нас, виходу не було. Прийдеться ще на кілька днів затриматися. Навіть не уявляю, як ти, хвора, справляєшся з Мишком та собакою. Але куди нам їх було подіти? — Та все добре, впораюся! – відповіла Ліля Дмитрівна. – Не кажи нісенітниці! Я ж бабуся, зрештою! Будьте там скільки потрібно. Лізу підтримуй, адже їй зараз так важко. А за моє здоров’я не хвилюйтесь. Ми всі не молодіємо, але будь-яку проблему можна подолати! Коли Гліб та Ліза під’їжджали до будинку, вони малювали в уяві невеселі картини. Їм здавалося, що їхня хвора мати насилу пересувається, а Мишко з собакою ледве справляються. – Гліб! Це твоя мама? Вона що, біжить? — Вигукнула Ліза. – Мама! Ну, дає! – здивовано сказав Гліб. На подвір’ї, намагаючись штовхнути м’яч, бігла Ліля Дмитрівна. Їй здавалося, що вона не бігала років сто!
Але зараз вона рухалася, забувши про свої хворі ноги. За нею з радісним вереском гналися Мишко і Тефтель. Коли настав час прощатися, Мишко міцно обійняв бабусю і розплакався. — Мишко, та я за два тижні приїду до тебе! У кафе сходимо, на майданчику пограємось! Чекай на мене, — сказала Ліля Дмитрівна, беручи онука на руки, які зовсім нещодавно не могли навіть чайник підняти. – Мамо! Він же тяжкий, навіщо ти? – здивувався Гліб. – Нічого страшного! Чекай мене, Мишко! Все буде гаразд! Бувай, Тефтель! Скоро бабуся знову приїде до тебе, погуляємо разом! – засміялася Ліля Дмитрівна. Справді, раніше вона важко ходила, її сильно підводило здоров’я. Але раптом усе змінилося. Вона почала рухатися, і всі на подвір’ї досі дивуються, як це сталося. – Мене вилікували Мишко та Тефтель, – казала Ліля Дмитрівна.
— Звичайно, деякі болячки залишилися, але це дрібниці. Головне – не лежати! Якщо лежати, то вже ніколи не встанеш. Не можна шкодувати себе, інакше стане лише гірше. Не завжди лікарні та ліки здатні творити дива. А кохання — може. Вона додала: — Я подумала: як без мене обійдуться дитина та собака? Якщо я лежатиму? І встала! Спершу через силу почала ходити, а потім з’явилося бажання жити. Тому що я їм потрібна! У мене є заради кого жити! Так що, хоч би як погано і боляче неи було, вставайте! Для маленьких ручок онуків, які довірливо обіймають вас. Заради своїх дітей, заради чоловіків, заради своїх собак і кішок, які теж вас потребують. Просіть у Господа допомоги, зберіть волю в кулак. Людина здатна багато на що! Головне — вірити, боротися та насолоджуватися кожним днем. Адже життя найцінніше, що в нас є!