– Ну, подруго, і переживали ж ми всі за тебе! Чим ти тільки думала, Олено? Чому терпіла так довго? А якби тебе не встигли довезти? Олена, ще дуже слабка після процедур, лежала на лікарняному ліжку і ледь помітно посміхалася. – Вибач, Тамара. Я й сама не знала, що так все вийде. Все сталося раптово, думала, що прийшла моя година. Але нічого, все обійшлося, дякувати Богові. Зараз трохи полежу і мене випишуть. Ніколи тут відпочивати, бабуся вдома. Як там Віктор з нею справляється? Вона ж стала дуже примхливою. – Все вдома добре, Олено. Навіть не хвилюйся. Бабуся жива, майже здорова. Сита, чиста, переодягнена, трохи бурчить, але це нормально. – Дякую тобі, Тамара! Я твоя боржниця. – Хах, дякую! А за що мені? Це твій Віктор. Не чоловік, а золото! Я завжди знала, що він у тебе хороший, а тут взагалі ще більше поважати його стала. – Я, розумієш, біжу, суп у каструльці несу, думаю, що бабуся твоя голодна лежить, нещасна… А там таке! – Що таке?
– Олена не розуміла, про що вона. – А ось таке! На весь під’їзд борщем пахне, бабуся лежить чистенька, сита та задоволена! Тож я дарма поспішала. Віктор все сам зробив, без мене! – Як сам?! Тамара кивнула головою. – Сам, Олено, сам! Уявляєш? Я йому ще говорю з порога: «Зараз тільки руки помию, бабусю переодягну і нагодую». А він мені спокійно так відповідає: «Не метушись, Тамаро, у нас все добре». – Каже, обід приготував, бабусю переодягнув, нагодував. – До кінця тижня вихідні взяв, а там видно буде, впораємось. – Я навіть не повірила, питаю: «Як це ти її переодягнув? Вона ж, крім Олени, нікого не підпускає до себе». А він так спокійно каже: «Ми з бабусею домовилися». – Я зайшла до неї, і справді, чиста, сита. За тебе переживає, плаче, хвилюється. Я її заспокоїла, сказала, що все буде гаразд… Олена втомлено заплющила очі. Як їй незручно перед Віктором! Підвела його, змусила стати доглядальницею для бабусі. – І коли він дзвонив, навіть слова не сказав, що сам бабусю і мив, і переодягав. Олена ще запитала, чи заходила Тамара, чи обіцяла допомогти.
Віктор сказав: «Так, забігала Тамара, все добре, не хвилюйся, впоралися». І з бабусею Олена розмовляла, та теж слова не сказала, тільки переживала за неї, за Олену. …Олена з десяти років жила з бабусею. Спочатку, звичайно, з мамою та татом, але потім батьки раптом усвідомили, що їхній шлюб був помилкою. Після розлучення батько виїхав за кордон, там і лишився. Гроші він справно надсилав, спочатку ще приїжджав, а потім одружився і ніби забув, що дочці крім грошей потрібне ще й батьківське кохання. І про свою матір, у якої жила Олена, він теж забув. Мати Олени недовго сумувала, швидко знайшла нового чоловіка, і Олена, схоже, відійшла на другий план. Ну є і є. Олена часто гостювала у бабусі, а потім мама з новим чоловіком вирішили, що їм набридло жити у їхньому місті, та переїхали. Так вийшло, що після розлучення батьків для дівчинки не знайшлося місця у нових сім’ях, і Олена остаточно осіла у бабусі. Бабуся одразу сказала Олені:
– Подобається тобі це чи ні, а що вдієш. Жити нам тепер удвох. Тож одразу домовляємося допомагати один одному у всьому, бо більше чекати допомоги нема звідки. – Батьки твої розбіглися. А нам йти нікуди, ніхто нас ніде не чекає, житимемо там, де жили. Олена й не заперечувала. З бабусею завжди було легко та спокійно. Сувора, але справедлива, бабуся ніколи не лаялася просто так. Тільки у справі. Іноді для профілактики підвищувала голос: «Олено, так справи не робляться». Коли бабуся гнівалася, одразу ставала офіційною. Мати пізніше народила двох синів одного за одним і раптом згадала, що має дочку. Почала часто дзвонити, кликати до себе: – Приїдь, Олено. Забирай документи зі школи та переїжджай. Тут можливостей більше. Олена тоді закінчувала школу і саме думала, куди вступати. Спочатку вона зраділа, що мама кличе її до себе, мало не поїхала. Добре, бабуся зупинила її, як завжди суворо сказала: – Звичайно, Олено, зірвись з місця посеред навчального року. Мати раптом згадала про дочку, тож біжи. Тільки подумай головою, Олено. Вони скільки там уже мешкають?
Вже не перший рік. А про тебе згадали, коли діти маленькі народилися. – Чому мама раніше навіть у гості тебе не кликала, а зараз жити запрошує? Чи не потрібна їй безкоштовна нянька? – Я тобі так скажу, Олено: поки школу не закінчиш, іспити не складеш – ні кроку звідси. – Думаєш, легко ось так зірватися, приїхати у чуже місце, у новий колектив? – Тут ти в тиші та спокої готуєшся до іспитів, а там шум, гамір, маленькі діти. Ось здаси іспити і поїдеш, а поки сиди і не сіпайся. Олена прислухалася до слів бабусі та зрозуміла, що та була абсолютно права. Вона так і сказала матері: мовляв, школу закінчу тут, а потім подивимося, може, й приїду до вас. Мати образилася, кинула слухавку і більше з дочкою не розмовляла. Пізніше, коли Олена склала іспити і зібралася до матері, та відповіла: – Все, Оленко, твій потяг пішов. Коли мені потрібна була допомога з дітьми, ти не приїхала, а тепер уже не треба. Сиди вдома, бабусю бережи. Ми й без тебе впоралися. І Олена залишилася…
Вона вступила до університету, отримала диплом, влаштувалася на роботу, познайомилася з Віктором, і вони вирішили одружитися. Ні, це не було пов’язано з вагітністю, як багато хто подумав. Просто Олена зрозуміла, що Віктор – її людина. Весілля було тихе, скромне, без лімузинів і зайвої розкоші. Але сукня була чудовою, все як належить. Мати та батько відклали справи та приїхали на весілля. Олена та Віктор одружилися нещодавно, їхній родині ще не було й року. Вони вирішили жити окремо, щоби не заважати бабусі. Бабуся, звичайно, бурчала, що вони їй анітрохи не завадять, але сперечатися не стала. Вона навіть пишалася, що молоді вирішили розпочати самостійне життя. Коли з бабусею трапилося лихо, Олені з Віктором довелося повернутися. Жінка злягла, і за нею потрібен був постійний догляд. Від послуг доглядальниці бабуся категорично відмовилася. – Ще цього не вистачало, щоб за мною чужі люди прибирали! Краще вже сама лежатиму, але чужих не пущу, – заявила вона. Жити далеко та постійно бігати до бабусі було складно. Під одним дахом стало зручніше:
Віктор допомагав, де міг, а решту брала на себе Олена. Але бабусин характер сильно змінився. Вона завжди була самостійною, а тепер могла рухати лише одну руку, та й то не повністю. Іноді вона починала бурчати, лаялася на всіх, плакала, коли Олена її мила та перевдягала. – Дожила, – казала вона, – онука за мною горщики тягає. Якось бабуся сильно посварилася з Віктором, коли він хотів їй допомогти. – Ще цього не вистачало, щоб чоловік до мене підходив! – обурилася вона. – Іди звідси, по-доброму кажу! Чи ти що, думаєш, якщо я тут лежу, то зовсім ні на що не здатна? Віктор намагався виправдатися: – Я ж хотів якнайкраще… Але бабуся відвернулася і буркнула: – Іди подалі від гріха. Нехай одна Оленка до мене підходить, більше нікого не хочу бачити. У Олени вже два дні болів живіт. Вона випила пігулку – полегшало, але потім знову почалося. Їй би в лікарню піти, але вона махнула рукою: – Пройде. Які лікарні, коли вдома бабуся? Та й терпіти можна. Наступного дня Олена пішла працювати. Колеги вмовляли її звернутися до лікаря, але вона лише відмахнулася:
– Все нормально, не вигадуйте. Це не страшно. Але вже за годину довелося викликати швидку… Апендицит. Тамара, колега та подруга Олени, одразу зателефонувала Віктору: – Твоя дружина у лікарні, як ти не встежив? Вона додала: – Увечері зайду, вдень не зможу. Бабусю погодує і переодягну. Звісно, Віктор злякався, відпросився з роботи і помчав до лікарні. А що у лікарні? Лікар його додому відправив, сказавши, що операція пройшла успішно, хвилюватися нема про що, дружина зараз спить. Хоча Тамара і обіцяла прийти, але хто знає, чи зможе? Віктор зайшов у кімнату до бабусі і, зібравшись з думками, серйозно сказав: – Дарино Іванівно, тут така справа: Оленка в лікарні. Апендицит. Операцію зробили все добре, лікар сказав, що вона зараз спить. Бабуся зібралася було заплакати, але Віктор жестом зупинив її: – Тихо, не засмучуйтесь, дайте домовити. Скільки їй доведеться лежати – поки що невідомо. І після виписки їй не можна буде піднімати тяжкості та навантажуватись. Ми з вами вже винні, що не відправили її до лікаря вчасно, тож давайте постараємося її не турбувати.
– У нас з вами вибір невеликий: тимчасово я стану вашою «доглядальницею». – Ви можете відмовитись, – продовжував Віктор, – і тоді Тамара, подруга Олени, приходитиме, коли зможе. Сьогодні вона обіцяла прийти лише ввечері – має свої справи. Тамара – людина стороння, а я начебто як сім’я, чоловік вашої внучки. – Можу ще когось пошукати, є професійні доглядальниці. Але в такий час я не впевнений, що когось швидко знайду. Дарина Іванівна тихо плакала. Ну, що тут скажеш? Дожилася до того, що зять доглядатиме за нею. – Дарино Іванівно, нічого страшного в цьому немає, – м’яко сказав Віктор. – Ми дорослі люди і маємо все розуміти. Таке може трапитись з кожним, ніхто від цього не застрахований. – Коли мій дідусь хворів, його доглядали всі: і мама, і тато, і я. Так що деякий досвід у мене є. Зрозумійте, доки ми з вами одні, вибору особливо немає. Або будемо чекати, коли Тамара зможе прийти, або шукати когось. Але зараз, даруйте, вибору немає. Загалом, до приходу Тамари Віктор уже встиг впоратися з усім! І поки Олена лежала у лікарні, Віктор став її бабусі справжнім доглядальником. Спочатку бабусі було ніяково, але потім вона звикла і навіть почала поважати Віктора ще більше. Коли Олена повернулася додому, бабуся посміхнулася і сказала: – Гарного чоловіка ти собі обрала, Олено. Якщо він навіть зі мною, чужою бабусею, няньчиться, то ти точно в надійних руках. – З таким чоловіком можна сміливо народжувати. Він у всьому тобі допоможе і ніколи в біді не залишить.