Тетяна перебувала у відрядженні вже майже тиждень. Після чергового робочого дня вона вирішила зателефонувати чоловіку. — Привіт, Миколо! Ну, як у вас справи?

— Що це таке! — з кухні долинув відчайдушний вигук Тетяни. Микола скривився, не відриваючись від екрану телефону. Щоранку одне й те саме — суєта, крики, суперечки. Він просив дружину не витрачати час на цю звичку — варити дітям молочну кашу. Он, є ж готові пластівці. — Тату, ти обіцяв допомогти мені з доповіддю про динозаврів! — Андрій, розпатланий і невдоволений, тягнув батька за рукав. — Увечері, синку, увечері, — розгублено відмахнувся Микола, продовжуючи гортати пошту. — Але ж ти вчора теж так сказав! — голос хлопця затремтів від образи. — А доповідь здавати завтра! З дитячої пролунав пронизливий крик Іри: – Мамо-о-о! Я не хочу цю сукню! Хочу рожеву! Микола скривився. Господи, чому не можна просто спокійно поснідати?

 

Advertisements

Чому кожен ранок перетворюється на цей нескінченний хаос? Він глянув на годинник — через півгодини треба виходити, а він ще й не доторкнувся до сніданку. Тетяна вискочила з кухні — розпатлана, у фартуху, забрудненому чимось липким. — Миколо, ну допоміг би хоч трохи! – обурилася вона. — Каша підгоряє, Іра не хоче одягатися, а мені ще треба встигнути зробити Андрію бутерброди! – Зараз-зараз, – пробурмотів він, не відриваючись від телефону. — Одну хвилинку… Дружина завмерла посеред кімнати, і в її очах майнуло щось таке, що змусило Миколу підвести голову. – Знаєш, – сказала вона тихо, але з небезпечним спокоєм. — Іноді мені здається, що тебе взагалі нема в цій квартирі. Ти як привид — начебто є, а толку ніякого. — Ну, ось почалося, — зітхнув Микола. — Може, хоч поснідаємо спокійно? – Спокійно? — Тетяна коротко засміялася, у її голосі задзвеніли нерви. — Та я вже забула, коли востаннє пила чай спокійно! Поки всіх зберу, нагодую, одягну…

 

Вона не встигла домовити – кинулася рятувати кашу. Микола провів її поглядом і знову уткнувся в телефон. Сьогодні на роботі важлива нарада, потрібно ще раз переглянути документи. А тут ці крики… Ну, що складного — організувати нормальний сніданок? Усього й справ — чайник закип’ятити та намазати бутерброди. Пізнього вечора, коли діти вже спали, Тетяна покликала Миколу на кухню. Обличчя її було серйозне, навіть занадто. — Миколо, нам треба поговорити. Він насторожився. Коли вона говорить таким тоном, це не до добра. — Щось сталося? — Мені запропонували новий проект, — вона замовкла, наче збираючись з думками. – Дуже цікавий. І оплата… — Тетяна зам’ялася. — Загалом за три місяці я зароблю стільки, скільки зазвичай за рік. Микола свиснув. Чудова новина! Вони давно мріяли про машину та й ремонт уже напрошувався. — То в чому проблема? — спитав він, хоч передчуття поганого вже закралося на думку. — Доведеться виїхати. Залишити вас самих.

 

Проект у Львові, — тихо промовила Тетяна. – На три місяці. На кухні зависла тиша. Тільки цокання годинника і ледь чутне гудіння холодильника порушували її. — Я впораюся, — впевнено сказав Микола. – Велика справа! Що тут складного – приготувати їжу, прибрати, доглянути дітей. Тетяна подивилася на нього довгим поглядом. – Ти так думаєш? — тихо спитала вона. – Звісно! – Він навіть образився. – Ти що, думаєш, я не впораюся з домашніми справами? Адже не маленький вже, слава Богу. Та й діти у нас самостійні. – Ось саме, – зітхнула Тетяна. – Ти навіть не уявляєш, з чим зіткнешся. – Та годі тобі! – відмахнувся Микола. – Погоджуйся на відрядження. Такого шансу не можна упускати. А ми тут якось… – Якось? – перепитала вона. – Ні, давай конкретніше. Хто готуватиме? Хто забиратиме Іринку з садка? У Андрія за місяць олімпіада з математики, з ним треба займатися. А ще прання, прибирання, уроки… – Я все робитиму, – перебив її Микола. – Все, що потрібне.

 

Не хвилюйся. Тетяна замовкла, пильно дивлячись на чоловіка, ніби бачила його вперше. – Добре, – повільно промовила вона. – Тоді давай я дам тобі докладні інструкції. Запишеш все, що, коли та як робити. – Та навіщо записувати? – скривився він. – Не маленький, розберуся. Перший ранок без Тетяни почався з неймовірної метушні. Микола проспав. Його розбудив гучний крик Андрія: – Тату! Ми спізнюємося! Микола підскочив на ліжку. Сім сорок п’ять! – Зараз, синку! – крикнув він, плутаючись у ковдрі. – Дві хвилини! На кухні його зустріла заспана Іра з червоними від сліз очима. – Хочу кашу, як мама варить, – захникала вона. – З яблучком! – Зараз не до каші, – промимрив Микола, судомно дістаючи з холодильника ковбасу та сир. – Поїмо бутерброди. – Я не хочу бутерброди! – заволала Іра. – Хочу ка-а-ашу! – Тату, а де моя доповідь? – вклинився Андрій. – Ти ж обіцяв! Микола завмер зі шматочком хліба в руці. Доповідь. Звісно. Вчора він так втомився, що зовсім забув про обіцянку допомогти синові. – Андрію, може, попросимо вчительку перенести… – почав він. – Я так і знав! – сердито вигукнув хлопчик. – Ти завжди так! З цими словами Андрій схопив рюкзак і вибіг з квартири, голосно грюкнувши дверима. Іра, дивлячись на це, розплакалася ще сильніше. Ледве як нагодувавши дочку бутербродами і натягнувши на неї колготки (чому ці колготки такі незручні?), Микола помчав у садок. Запізнилися, звісно. Вихователька підібгала губи, але нічого не сказала.

 

На роботу він влетів спітнілий, з криво пов’язаною краваткою. Начальник зміряв його невдоволеним поглядом: – Миколай Сергійович, ви в курсі, що збори почалися півгодини тому? О шостій вечора пролунав дзвінок з садка: – Миколо Сергійовичу, ви пам’ятаєте, що садок закривається ввечері? Микола похолов. Весь вечір пройшов у шаленій круговерті – забрати Іру, приготувати вечерю (підгорілі сосиски з макаронами), перевірити уроки у Андрія. До ночі він звалився в ліжко, почуваючи себе вичавленим, як лимон. «Нічого страшного, — подумав він, засинаючи. — Це лише перший день. Далі буде легше». Але легше не ставало. Дні злилися в один нескінченний марафон, де він завжди кудись не встигав, щось забував або не доробляв. За тиждень зателефонувала Тетяна: – Як ви там? Справляєтесь? – Все чудово! — бадьоро відрапортував він, крадучись, щоб ногою заштовхнути під стіл гору немитого посуду. — Діти добре, я добре… — Тато бреше! — раптом пролунало з кімнати Андрія.

 

— Він забув про мою олімпіаду, я отримав двійку з математики, а Іра вже третій день в тих самих колготках! Микола поперхнувся. — Андрій перебільшує, — промимрив він. — Це дрібні накладки. У слухавці повисло важке мовчання. — Миколо, — нарешті промовила Тетяна, — може, попросити маму приїхати? Вона б допомогла… – Ще чого! – Образився він. — Я сам упораюсь! Але з кожним днем справлятися все важче. На роботі накопичувалися недороблені проекти — яка тут переробка, коли треба забирати дітей? Вдома панував хаос — він ніяк не міг звикнути до цього нескінченного кола: прання, прибирання, готування. А потім Іра захворіла. Посеред ночі в неї піднялася температура, і Микола, похоловши від хвилювання, зрозумів, що немає поняття, де Тетяна зберігає ліки. — Хочу до мами, — схлипувала дочка, доки він кидався по квартирі в пошуках потрібних пігулок. Довелося викликати швидку. Лікарі оглянули Іру, виписали рецепт. — Постільний режим, — сказала лікарка. — І давайте курячий бульйон. Микола кивнув, відчуваючи, як усередині все завмерло.

 

Вранці довелося дзвонити на роботу та брати відгул. Начальник був незадоволений: — Миколо Сергійовичу, у нас терміни здачі проекту. Може, попросіть бабусю посидіти? — Впораюсь сам, — уперто буркнув він. Весь день пройшов у метаннях між плитою (бульйон тричі википав) та ліжком дочки. Увечері зі школи повернувся Андрій — сердитий, скривджений. — Дякую за допомогу, тату, я завалив проект, — сказав він. — Той, що з біології. Микола зітхнув. Ну звісно, проект. Останній тиждень семестру, як він міг забути! Вночі, змінюючи компрес Ірі, він раптом упіймав себе на думці: адже Тетяна все це робила щодня. Готувала, прала, стежила за уроками, пам’ятала про всі проекти та олімпіади… І ще примудрялася виглядати людиною, а не вічно втомленим конем. Як? Як вона це робила? Наступного дня він не витримав і зателефонував дружині. — Таня, — сказав він, і голос його зрадливо здригнувся. — Здається, я зрозумів. – Що зрозумів? — обережно спитала вона. – Все зрозумів. Як ти жила весь цей час. Як ти… — він затнувся, підбираючи слова. — Вибач мені. Я був таким… недалекоглядним. У трубці повисла тиша. — Хочеш, я повернусь? — тихо спитала Тетяна. — Проект можна передати іншому… – Ні, – твердо відповів він. — Ти маєш це закінчити. А я маю навчитися бути нормальним батьком і чоловіком. Останній місяць він крутився, як білка у колесі, але вже інакше.

 

Склав розклад, розклав усе по поличках, навчився готувати прості страви. Навіть завів зошит, куди записував усі важливі дати та події зі шкільного життя дітей. Коли Тетяна повернулася, квартира сяяла чистотою. На плиті варився суп, а в духовці стояла запіканка (три спроби, але він навчився!). Діти кинулися до матері з радісним криком. – Ого! — здивовано озиралася Тетяна. — Та у вас тут… – Порядок? — усміхнувся Микола. – Ну, я старався. Увечері, коли діти заснули, вони сиділи на кухні та пили чай. Тетяна виглядала стомленою, але щасливою. — Знаєш, — задумливо промовив Микола, — я тут подумав… Може, нам найняти помічницю у вихідні? Не чесно ж виходить — ти і на роботі, і вдома… Тетяна здивовано підняла брови: — А як же твоє «подумаєш, велика справа — прибирання та готування»? — Я був не дуже розумним, — просто відповів він. — Тепер став мудрішим. Вона посміхнулася і накрила його руку своєю: — Ось тепер я впізнаю того Миколу, за якого колись вийшла заміж. За вікном шумів весняний дощ. У дитячій спали діти. А вони все сиділи та говорили, говорили про все, що сталося за ці три місяці. І Микола думав про те, що іноді треба щось втратити чи майже втратити, щоб нарешті усвідомити його справжню цінність.

Advertisements