— Ти бачила, на чому вона сьогодні приїхала? Кажуть, татко на день народження подарував. — А сумка? Сто пудів тисяч за двісті! — Та гаразд, сумка. Ти на манікюр її глянь — там одні стрази, як моя місячна стипендія стоять! Марина скривилася, слухаючи перешіптування однокурсниць. Віка Соловйова, єдина дочка відомого забудовника, як завжди, сиділа на самоті на останній парті, розсіяно гортаючи щось у телефоні із золотим корпусом. Довге біляве волосся ідеальними локонами спадало на плечі, а бездоганний макіяж робив її схожою на дорогу порцелянову ляльку. «Цікаво, що у таких у голові?» — подумала Марина, крадькома розглядаючи однокурсницю. За два роки навчання Віка не сказала нікому й кількох десятків слів. Приїжджала на пари на розкішних машинах (кожного місяця, здавалося, на новій), бездоганно складала іспити і зникала, не беручи участі у загальному студентському житті. — Мабуть, тільки про ганчірки і думає, — пирхнула Катька, подруга Марини, простеживши її погляд. — Типова мажорка. Учора чула, як вона телефоном з кимось розмовляла — там кожне друге слово «Мілан» та «Париж». Марина кивнула, хоч щось усередині чинило опір цьому простому поясненню. Іноді вона ловила в очах Вікі якийсь дивний вираз — наче та дивилася крізь них усіх, думаючи про щось своє, далеке і зовсім не гламурне. — А пам’ятаєш, як вона минулого семестру захист диплому з екології робила? — раптом згадала Марина. — Про вплив людини на популяцію диких тварин. Звідки така тема у «типової мажорки»? — Та гаразд тобі, — відмахнулася Катька. — Мабуть, татові референти писали. А вона лише губки нафарбувала та прочитала.
Але Марина пам’ятала той день. Пам’ятала, як спалахнули очі Віки, коли вона розповідала про проблеми бездомних тварин. Як здригнувся голос, коли показувала статистику з жорстокого поводження. Тоді вона здавалася зовсім іншою — живою, справжньою. Але потім знову одягла маску холодної відстороненості. Їхня випадкова зустріч відбулася вогким листопадовим вечором. Марина вискочила з торгового центру, притискаючи до грудей пакет з продуктами, і завмерла, як укопана. Біля входу, присівши навпочіпки, Віка Соловйова годувала величезного бродячого собаку. Її ідеальні пальчики з голографічним манікюром обережно відламували шматки ковбаси. Собака — брудна, зі скуйовдженою шерстю і явно хворою лапою — жадібно ковтала частування. — Тихіше, не поспішай так, — голос Віки, зазвичай холодний і відсторонений, звучав незвично м’яко. — Давно не їв, бідолаха? Знаю-знаю. Вітер тріпав її дороге пальто, але вона, здавалося, не помічала ні холоду, ні бруду під колінами. Адже це було завжди, раптом зрозуміла Марина. Ті дивні перепустки занять, раптові відлучки з пар, таємничі дзвінки. Вона згадала, як одного разу побачила в сумці Віки пакет з собачим кормом. Тоді вона не надала цьому значення — чи мало, може, в неї вдома породистий пес живе. Віка, згодувавши всю ковбасу, раптом взяла морду собаки у свої доглянуті долоні і заговорила, дивлячись прямо в карі собачі очі: — Знаєш, я розумію тебе. Правда-правда. Ніби ніхто не бачить справжньої тебе, так? Собака тихенько заскулив. — Пам’ятаю, як у дитинстві благала батьків взяти собаку, — продовжувала Віка, ніби розмовляючи сама з собою. — А тато все повторював: «Навіщо тобі дворняга? Хочеш — купимо породистого цуценя з розплідника. З родоводом, з дипломами». А я просто хотіла друга. Справжнього. Який любитиме не за дорогі подарунки та статус. Марина відчула, як до горла підступає грудка. Вона раптом побачила зовсім іншу Віку — не гламурну принцесу з обкладинки, а самотню дівчину, яка сховала справжню сутність за ідеальним фасадом. — Ну, годі сумувати! — Віка рішуче встала, обтрушуючи пальто. На подив Марини, собака, накульгуючи, пошкандибав за дівчиною. — Давай, малюку, застрибуй.
— Гей, що ти робиш?! — вирвалось у Марини. Віка обернулася, і на мить їхні очі зустрілися. У них не було ні збентеження, ні виклику — тільки якийсь глибокий, прихований смуток і рішучість? — Те, що вважаю за правильне, — просто відповіла вона, допомагаючи собаці забратися в машину. — Знаєш, іноді треба просто бути собою. Навіть якщо всі довкола чекають від тебе іншого. З цими словами вона сіла за кермо і поїхала, залишивши Марину здивованою. Я продовжу розповідь, розкриваючи історію Вікі та розвиваючи сюжетну лінію. Наступного дня Віка не з’явилася на заняттях. І за день теж. Марина ловила себе на тому, що постійно дивиться на порожнє місце на останній парті, а в голові крутяться питання: куди вона відвезла того собаку? Що з нею сталося? До кінця тижня цікавість взяла гору. Після пар Марина набралася сміливості і підійшла до однокурсників, які були ближчими з Вікою. — А ви не знаєте, де Соловйова? Щось давно її не видно. — Та хто ж її знає, — знизав плечима Антон. — Може, знову в Європу поїхала. Марина відразу згадала випадково підслухану розмову Віки по телефону: «Ні, тату, я не можу зараз приїхати. У мене важливі справи. Так, важливіші за показ у Мілані!».
Наче пазли почали складатися в єдину картину. За годину Марина вже їхала до старого промислового району. Вона сама не знала, навіщо — адже минув тиждень з тієї зустрічі. Але внутрішній голос уперто повторював, що вона на вірному шляху. Біля облізлої будівлі колишнього складу стояв знайомий автомобіль. А з-за рогу долинав дзвінкий гавкіт. Марина обережно зазирнула за ріг і завмерла. У внутрішньому дворику, обгородженому високим парканом, бігали, грали і просто грілися на сонці десятки собак. Тут були і великі, і зовсім маленькі, доглянуті та ще не зовсім відгодовані. А посеред цього собачого царства стояла Віка — у простих джинсах і старій толстовці, з недбало зібраним у хвіст волоссям — і розкладала корм по мисках. — Я все думала, коли ти здогадаєшся, — раптом сказала вона, не обертаючись. — Як давно це в тебе? — тільки й змогла видавити з себе Марина. — Майже рік. — Віка присіла погладити цуценя, що підбігло. — Спочатку просто підгодовувала на вулицях. Потім почала лікувати. А потім зрозуміла, що їм потрібен будинок. Хоча б тимчасовий. Тато дав грошей на нову машину — я купила цей склад. Ремонт робила сама, майже все літо тут пропадала. — Тож ти через це ніколи не ходила з нами на вечірки? — здогадалася Марина. — Так. Знаєш, ці дорогі шмотки, машини, тусовки — це все ширма. Батькова мрія, не моя.
А тут я справжня. Віка нарешті обернулася, і Марина побачила в її очах той самий погляд— тільки тепер зрозуміла, що це була не порожнеча, а глибоке, всепоглинаюче кохання. Любов до тих, кого покинули, кого зрадили, хто зневірився знайти свій будинок. — Знаєш, тому собаці, якого ти бачила біля торгового центру, вже знайшли господарів, — усміхнулася Віка. — Загалом, прилаштовуються вони непогано. Особливо якщо не брехати про породу та титули, а просто розповісти їхню історію. До речі, не хочеш допомогти? Рук завжди бракує. І Марина, дивлячись на цю нову, незнайому, але таку справжню Віку, раптом зрозуміла — хоче. Дуже хоче стати частиною цього маленького дива, захованого за облізлими стінами старого складу. — З чого почнемо? — спитала вона, закочуючи рукави. Час летів непомітно. Марина тепер майже щовечора приїжджала до притулку. Поступово вона впізнавала історію кожного собаки, вчилася знаходити підхід навіть до недовірливих. А ще — все краще впізнавала Віку. Виявилося, що за маскою розпещеної «мажорки» ховалася дивовижна людина з великим серцем. Віка не лише утримувала притулок за свої гроші, а й вела сторінку в соцмережах, де розповідала історії своїх підопічних. Без прикрас, без зайвого пафосу — просто чесно писала про кожну собачу долю. — Людям важливо знати, що вони беруть не просто тварину, а друга зі своїм характером та історією, — пояснювала Марині. — Тоді й зрад менше. Того вечора вони сиділи на старому дивані в кімнаті відпочинку. За вікном йшов сніг, у притулку було тихо — собаки вже повечеряли та спали на своїх місцях. — Знаєш про що я мрію? — Раптом сказала Віка. — Хочу одного разу відкрити справжній притулок. Великий, сучасний, зі штатом ветеринарів. Щоб можна було допомагати не лише собакам, а й кішкам. Щоб були умови для реабілітації хворих тварин. — А чому не зараз? У тебе є можливості. — Тато, — Віка сумно посміхнулася. — Він вважає це дурістю, яка минеться. Каже, нема чого витрачати час на бездомних собак, коли можна будувати кар’єру в його компанії. Навіть про цей притулок не знає — думає, я на шопінг гроші витрачаю. У цей момент телефон Вікі вибухнув треллю — на екрані висвітлилося «Тато». — Так, тату. Ні, я не можу зараз. В мене важлива зустріч. Так, важливіша за різдвяний прийом. Марина бачила, як подруга нервує, як тремтять її пальці. І раптом наважилася: — Може, час розповісти йому правду? — Він не зрозуміє. — А ти спробуй. Покажи йому це місце, розкажи про свою мрію. Адже ти його дочка — невже він не захоче зробити тебе щасливою? Віка довго мовчала, дивлячись у темряву за вікном. Потім рішуче кивнула: — Знаєш, ти маєш рацію. Досить ховатися. Але в мене до тебе велике прохання, — Віка нервово смикала рукав толстовки. — Ти не могла б завтра бути тут, коли я розмовлятиму з батьком? — Звісно, — не роздумуючи, відповіла Марина. — Але навіщо? — Розумієш, — Віка зам’ялася. — Я так боюся цієї розмови. Боюся його реакції, його розчарування. Мені буде легше, якщо поряд буде людина, яка мене розуміє. Марина уважно подивилася на подругу. Дивно було бачити її такою — розгубленою, невпевненою. Куди поділася та гордовита красуня з останньої парти? — Звісно. І знаєш, що? Твій батько не може не зрозуміти. Адже ти не просто допомагаєш тваринам — ти створюєш щось важливе. Це також бізнес, просто особливий. Віка рвано обійняла подругу: — Дякую тобі. За те, що віриш у мене. За те, що лишилася тоді допомагати. За все. Наступного дня вона зателефонувала батькові та попросила приїхати «на дуже важливу розмову». Марина бачила, як хвилюється подруга, як нервово виправляє волосся, поглядаючи на годинник. Коли на подвір’я в’їхав представницький «Майбах», Віка зблідла. Але розправила плечі та пішла зустрічати батька. Соловйов-старший, високий імпозантний чоловік у дорогому костюмі зупинився на порозі, оглядаючи територію притулку. Його обличчя було непроникним. — Значить, ось куди ти пропадаєш, — сказав він нарешті. — Так, тату. Це мій притулок. Тут мешкають собаки, яким потрібна допомога. Ми їх лікуємо, годуємо та шукаємо новий будинок. — Ми? — Я і мої друзі-волонтери. Тату, я знаю, ти вважаєш це марною тратою часу. Але подивися… Віка почала розповідати про кожного собаку, про те, як важливо дати їм шанс, про свою мрію створити справжній центр допомоги тваринам.
Вона говорила гаряче, захоплено, і Марина бачила, як поступово пом’якшується погляд Соловйова-старшого. А потім сталося диво. До них підшкутильгав Малий — старий пес з сивою мордою, якого Віка нещодавно підібрала на трасі. Він обережно обнюхав черевики Соловйова і раптом довірливо притиснувся до його ніг. — Треба ж, — промимрив той. — Точно так, як мій Джек. — Джек? Той пес з твого дитинства, про якого ти розповідав? — Так. Звичайна дворняга. Врятував мене одного разу від хуліганів, коли я був пацаном. Найвірніший друг. — Соловйов нахилився погладити Малого. — Знаєш, а я ж завжди хотів відкрити притулок. Тоді, після Джека. Але життя закрутило — бізнес, гроші. Він випростався і уважно подивився на дочку: — А в тебе виходить. І очі горять. Покажеш мені свої плани щодо нового центру? За півроку на околиці міста відкрився сучасний центр допомоги бездомним тваринам «Вірний друг». З просторими вольєрами, найновішим ветеринарним обладнанням та штатом фахівців. А на відкритті Віка та її батько перерізали червону стрічку разом — обидва у джинсах та футболках з логотипом центру. — Знаєш, — шепнула Марина подрузі, — а ти ж таки стала тією, ким хотів бачити тебе батько. — У якому сенсі? — Успішною бізнес-леді. Просто у своїй, особливій справі. Віка посміхнулася, дивлячись, як її батько із захопленням розповідає журналістам про плани розширення центру. — Напевно, просто треба набратися сміливості і зняти маску. І тоді виявиться, що під чужими очікуваннями весь цей час ховалося щось справжнє. Треба тільки дозволити цьому проявитися. Вона нахилилася погладити Малого, який, як завжди, крутився поруч: — Правда, друже? І пес, ніби погоджуючись, дзвінко гавкнув, змусивши всіх розсміятися. Так закінчилася історія про дівчину, яка не побоялася стати собою. І про те, що за будь-якою маскою може ховатися дивовижна душа, потрібно лише дати їй шанс розкритися.