– Тижня два тому сиджу я ввечері вдома, як раптом дзвонить син, – розповідає 55—річна Марина Миколаївна. — Каже: «Мамо, виручай, крім тебе нам зараз ніхто не допоможе!». Я питаю, що сталося. Виявилось, мою невістку Людмилу забрала швидка допомога. Син каже: «Я їду до неї до стаціонару, а зараз привезу Ірину до тебе. Візьмеш її, будь ласка?». Ірина – восьмимісячна онука Марини Миколаївни, донька її сина Андрія та невістки Людмили. Відносини зі свекрухою у Людмили не найближчі, але й не погані. – З самого початку мене від онуки якось усунули, хоча я не раз пропонувала дітям свою допомогу, – зітхає Марина Миколаївна. – Казала: давайте, я вийду з коляскою погуляю чи вдома щось допоможу. Але вони завжди відповідали: «Ні, дякую, ми самі». Ну, не треба – то не треба, я й перестала нав’язуватися. Онуку бачила востаннє, мабуть, на початку весни. Потім усім наказали сидіти вдома, а Люда в нас людина обережна, всього боїться.
Досі сидить удома, все миє окропом і протирає хлоркою. Марина Миколаївна неодноразово кликала їх до себе, але вони завжди відмовляли. — А тут раптом мені прямо з речами везуть дитину! Звісно, відмовити дітям я не могла, адже розуміла, що у них складна ситуація. Сказала синові: «Привози». Подзвонила на роботу, домовилася про відпустку за власний рахунок. Спочатку Марина Миколаївна думала, що сидіти з онукою доведеться кілька днів, ну, в крайньому випадку, до вихідних. – Виявилось, Людмила запустила хворобу, не зверталася до лікарів. У неї дитина на грудному вигодовуванні, а вона все тягла. В останній момент встигли до стаціонару, добре, що доїхали вчасно. Син привіз онуку з двома сумками речей: одягом, баночками для прикорму, іграшками та підгузками. – Перед відходом він каже: «Мам, давай я тобі м’яч накачаю». Я питаю: «Навіщо ще м’яч?». Андрій пояснює: «Ірина у нас не засинає, поки її не похитаєш на великому м’ячі години дві. А вночі, якщо прокинеться, теж треба качати». Я мало не впала від подиву. Кажу: «Ви у своєму розумі? Навіщо ви так привчили дитину?». Син махнув рукою: «Мамо, не до цього зараз». Я йому: «Ну й їдь тоді до дружини, мені розмови тут ні до чого».
Ще перед відходом Марина Миколаївна уточнила: – А горщик ти привіз? Син здивувався: – Ні, навіщо? Є ж підгузки. – Ну, все з вами зрозуміло. Їдь вже. Ситуація у Людмили виявилася непростою. Через тиждень вона зателефонувала. – Як Ірина? – Все добре, не хвилюйся, одужуй, ми тебе чекаємо. – Як вона спить? Чим її годуєте? Марина Миколаївна спокійно відповіла, що все гаразд. Але Людмила не заспокоїлася. Вона спитала Андрія, чи привіз він м’яч. Дізнавшись, що його немає, знову зателефонувала свекрусі. – Марино Миколаївно, як ви без м’яча справляєтеся? На руках гойдаєте? – Людмило, – сказала я їй, – ви що, вважаєте мене божевільною? Поклала, світло вимкнула, по спинці погладила – і вона заснула. Невістка не повірила. Я розповіла, що перші ночі були непростими. – Внучка кричала, просилася на руки, але я виявила твердість. Хай кричить. Першої ночі сусіди навіть приходили, питали, що в нас сталося. Пояснила, що дитина без мами плаче. На третю ніч усе налагодилося: лягає, я її гладжу, співаю пісеньку, виходжу – і за 10 хвилин вона спить. Син, побачивши це, не повірив. – Мамо, ти чарівниця! Баночки з дитячим харчуванням Марина Миколаївна не використала, готувала сама. – Звісно, не ковбасу! Пюре з овочів, легкі бульйони, компот. Все Ірина їла чудово. За два тижні Марина Миколаївна навчила внучку сідати на горщик. Але подяки від невістки так і не дочекалася. Людмила влаштувала скандал, заявивши, що свекруха лише посилила стрес дитини. – Тепер до онуки мене не пускають. Людмила вважає, що я мала все з нею погоджувати. Ну, а я тепер і не наполягаю.