– 20 євро? Ти серйозно, мамо? – Докірливо запитав син, коли я вручила його дітям по 20 євро за колядування. – Молодці, діти, порадували бабусю – чудово заспівали, – похвалила я восьмирічного Юрчика та дванадцятирічну Маринку, дістаючи з гаманця по 20 євро кожному. Але виявилося, що цього недостатньо. Онук зрадів, навіть цій сумі був радий, а ось онука, невдоволено хмурячись, пішла в іншу кімнату. Невістка пішла за нею, щось сказала, а потім повернулася за стіл. Ми продовжили святкове гуляння. Я лише кілька днів тому приїхала з Італії додому на відпустку – останні три роки я не відвідувала родину, бо мала гарну роботу та не бачила сенсу їздити туди-сюди. Але цього року я втратила роботу – синьйора, яку я доглядала, померла, а нову я ще не знайшла.
Тож вирішила побути вдома до весни, а потім знову повернутись на заробітки. Живу я окремо, у власному будинку, який змогла упорядкувати. Але в таке свято залишатися однією було надто сумно, тому я пішла до сина, який живе неподалік. Він теж має будинок, багато в чому завдяки моїй допомозі, хоча більшу частину ремонтних робіт він зробив сам. За це я йому дуже вдячна – така економія на майстрах дорого коштує. З сином і невісткою у мене стосунки хороші, адже він у мене один. Щоправда, я не віддаю йому всі свої гроші – вони мені потрібні. Але іноді я допомагаю, особливо якщо він просить. На Святвечір я прийшла до їхнього дому. Невістка влаштувала справжній бенкет – столи ломилися від страв, все було дуже смачним. Я, скучивши за українською кухнею, із задоволенням їла все, що вона приготувала, але особливо мене вразили її пампушки – такі смачні, що я б сама так не змогла. Звичайно, я похвалила її, подякувала за старання, адже вона справді вклала багато сил і часу. А потім діти заколядували. На мій подив, вони виконали колядку до кінця, ще й добре завінчали.
У нагороду я дала їм по 20 євро. Але, як виявилося, цього було мало для Маринки. Вона перерахувала гроші на гривні і зрозуміла, що на тисячу гривень нічого вартого не купиш, тож засмутилася. Невістка промовчала, а син вирішив прямо висловити свою думку, чого раніше за ним не помічалося. Я щиро обурилася. Невже 20 євро – це мало? Мені так не здавалося. Але після цього вечора засмученою залишилася не лише онука, а й я. Прийшовши додому, я відчула гіркоту на душі. Тут зателефонувала моя подруга Марія, яка залишилася на свята Італії. Я розповіла їй все, як було, сподіваючись на підтримку, але її слова мене здивували, а може навіть присоромили. – Має рацію син! Ти серйозно думала, що дітям, яких не бачила три роки, достатньо 20 євро? Це інша справа, якби в тебе не було грошей, але вони ж у тебе є! Марія мене не підтримала, а навпаки, заявила, що як бабуся, яка працює за кордоном, я могла б дати онукам більше. – Невістка стіл накрила, як ти сама кажеш, розкішний. Ти уявляєш, скільки вона витратила? А ти просто прийшла поїсти, – продовжувала вона. Вона запропонувала мені піти до сина ще раз, дати дітям бодай по 50 євро або взяти їх у торговий центр і купити те, що їм потрібне. – Ти ж бабуся! У тебе такі чудові онуки! Про кого дбати, якщо не про них? – Наставляла мене Марія. Тепер я заплуталася. Може, справді я дала надто мало? Що мені робити? Як ви вважаєте, чи права я чи варто було вчинити інакше?