Того дня я була дуже зайнята і поспішала закінчити всі справи. Однак надійшло прохання заїхати ще в одне місце по роботі та вирішити кілька питань. Завдання було для мене звичним, тому я без роздумів вирушила на зустріч. Місцем зустрічі виявився гарний парк. Я припаркувала машину, вийшла і вже збиралася попрямувати у бік ресторану, де мала зустрітися з колегами. Але раптом я відчула на собі два пильні погляди. Піднявши голову, я побачила, що навпроти стоять мій колишній чоловік Роман та його мати. Роман мовчав, а от свекруха явно вирішила скористатися моментом, щоб зіпсувати мені настрій. – Кого я бачу! – сплеснула руками вона. – Доброго дня, – спокійно відповіла я, намагаючись зберегти ввічливість, і хотіла вже йти далі, адже з цими людьми я попрощалася п’ять років тому і не збиралася спілкуватися з ними. – Почекай, – зупинила мене колишня свекруха. – Ти нам грошей винна. – Яких ще грошей? Про що ви?
– Здивувалася я. – Як це про що? Подивися на себе – роз’їжджаєш машиною, напевно багата стала. Поверни нам гроші, які ми на тебе витратили, коли ти жила у нашому домі! Я завмерла на місці від несподіванки. – Вибачте, але що ви маєте на увазі? – Запитала я, намагаючись зрозуміти, що вона хоче сказати. – А то ти не знаєш! – Продовжувала вона з роздратуванням. – Ми тебе годували, напували, ти жила у нас за наш рахунок, а тепер поводишся як королева. Ці слова приголомшили мене. Я справді вийшла заміж у 19 років, практично нічого за душею не маючи. Роман був старший за мене на вісім років, але власного житла у нього не було. Після весілля він привів мене до будинку своїх батьків – триповерховий особняк. Я не хотіла жити з ними, пропонувала винайняти квартиру, але Роман та його батьки наполягли на тому, щоб ми залишилися. – Ми будували цей будинок для нашого сина, щоб він не блукав чужими кутами, – заявила тоді свекруха. Я запропонувала зробити окремий вхід і жити на другому поверсі, але свекор сприйняв це в багнети.
– Прийшла на все готове і вже вказуєш, як нам жити, – розлютився він. З того часу я опинилася в немилості. Кожна моя помилка, навіть найдрібніша, була приводом для скандалу. Коли я одного разу викинула картопляні очистки у спільне сміття, свекор влаштував мені сцену. – Ти не думаєш, що робиш! У нас для цього окреме цебро, – кричав він. Інший випадок трапився, коли я після душу повісила рушник сушитися на двері. – Ти хочеш усе зіпсувати у нашому домі! – обурився свекор. А коли я увімкнула обігрівач у нашій кімнаті, бо там було холодно, я почула все, що він про мене думає. Я не бачила сенсу продовжувати жити в такому оточенні. Але Роман не схотів покидати батьків, і я подала на розлучення. Після розлучення я почала з нуля. Влаштувалася на роботу, зосередилася на кар’єрі та власному розвитку. Зараз маю свою машину, стабільний дохід, а незабаром я планую купити квартиру. І ось тепер свекруха вимагає від мене гроші за те, що я жила в них трохи більше року. – Я вам нічого не винна, – відповіла я. – Тоді я була дружиною вашого сина, і все, що ми мали, було спільним. Я пішла, не продовжуючи розмови. І все ж таки слова колишньої свекрухи зачепили мене. Чи дійсно я щось винна цим людям? Чи варто забути цей абсурдний випадок?