Ми з Микитою зустрічалися два роки до весілля. Рік з того часу він жив зі мною у моїй двокімнатній квартирі у хорошому районі Львова, яку мені подарував батько на закінчення університету. Історія з цією квартирою досить проста. Мій батько пішов з сім’ї, коли мені було п’ять років, і завів іншу сім’ю. Попри це він завжди підтримував зі мною контакт: вітав зі святами, приїжджав кілька разів на рік, бо його бізнес мав філію у Львові. Коли я закінчила університет на відмінно, батько подарував мені квартиру. За це я йому дуже вдячна, адже це дало мені впевненість у завтрашньому дні. На роботі я зустріла Микиту. Ми працювали в одній компанії, але у різних відділах та районах міста. Наші стосунки розвивалися, і за рік ми почали жити разом, а потім вирішили одружитися. Весілля було невеликим — 30 осіб, лише рідні, друзі та колеги. Свято пройшло у гарному ресторані з ведучим, сучасною програмою, фото- та відеозйомкою.
Усі залишилися у захваті, включаючи нас самих. Витрати порівну покрили ми з Микитою та мої батьки. Мама Микити, Наталя Борисівна, живе скромно: працює у бібліотеці, має квартиру та дачу, але її зарплата залишає бажати кращого. Я не раз бувала у свекрухи і бачила, що її квартира потребує капітального ремонту. Микита іноді допомагав матері матеріально, але це були невеликі суми, оскільки він збирав на власне житло. Після весілля Наталія Борисівна попросила у сина гроші, подаровані нам на весілля, ремонт її квартири. Микита порадився зі мною, і я погодилася. Ми дали їй усі 300 тисяч гривень, які нам подарували, за умови, що вона поверне їх за рік. Свекруха запевнила нас, що її молодша сестра, яка працює за кордоном, допоможе їй з грошима. Через рік обіцяні гроші так і не повернулися.
Я вирішила обговорити це з Микитою. – Хай мама поверне гроші, – сказала я. – Я не можу вимагати з мами, – відповів він. – Якщо хочеш, поговори з нею сама. Я запросила Наталю Борисівну до кафе. Дуже чемно пояснила ситуацію, нагадала про домовленість і сказала, що нам потрібні ці гроші, щоб реалізувати наші плани. – Я тобі такого чудового чоловіка народила та виховала! – Заявила вона. – Ти мені не просто ці 300 тисяч подарувати маєш, а на руках мене носити! І могла б хоч зрідка допомогти мені з прибиранням або на дачі. Але від тебе нічого не дочекаєшся! І про дітей думати треба, а не про Парижі! Я була шокована. Мені 27 років, і я вважаю, що маю право мріяти та планувати своє життя. Я попрощалася, заплатила за замовлення та пішла. Вдома я розповіла про все Микиті. Виявилося, що він повністю підтримує свою матір: – Нам ніякі подорожі не потрібні, хай гроші залишаться у мами. Того ж вечора Микита зібрав речі і вирушив жити до своєї мами. А за кілька днів я подала на розлучення. Багато хто вважає, що я не права, що злякалася перших труднощів і надто поспішно прийняла рішення. А як ви думаєте? Чи правильно я вчинила?