Мама прийшла до мене в суботу вранці і з серйозним тоном почала розмову: – Світлана, він тобі ніхто, чужа людина. А тут йдеться про твою рідну сестру, якій просто нема де жити. Мені сорок років. Я живу одна у просторій двокімнатній квартирі покращеного планування площею майже 80 квадратних метрів. Батьки допомогли мені придбати цю квартиру, додавши приблизно 25% її вартості. Решту суми я виплатила самостійно. Щоб нагромадити на житло, я багато працювала, практично не залишаючи часу для особистого життя. Можливо, тому я досі не маю ні чоловіка, ні дітей – робота і заробітки завжди були в пріоритеті. Шість років тому моя молодша сестра Людмила вийшла заміж.
Її чоловік, наш зять, одразу заявив, що вкладатись у чужу нерухомість не збирається, і наполіг, щоб я відмовилася від своєї частки у батьківському домі, де вони збиралися жити. Не плануючи повертатися до села, я зробила так, як вони хотіли – відмовилася від своєї частини будинку на користь сестри, побажала їм щастя та продовжила жити своїм життям. Через кілька днів після цього батько приїхав до мене до міста. Тоді я жила на орендованій квартирі, активно збираючи на свою. – Світлано, скільки тобі ще не вистачає? – Запитав батько. Я назвала суму і він сказав, що сам доплатить її. Він мав накопичення, зароблені на вахтах за кордоном. Ця сума становила близько 25% вартості квартири.
Він ніби компенсував мені відмову від частки у батьківському домі. Коли про це дізналася мама, вона була в люті. На її думку, ці гроші мали дістатись Людмилі, її улюбленій дочці. Проте заперечувати батькові вона стала. Купивши квартиру, я продовжила працювати та жила самостійно, не просячи допомоги у родичів. Два роки тому я познайомилася з прекрасним чоловіком. Станіслав переїхав до нас з іншого міста після важкого розлучення. Я не лізла у його минуле, але я бачила, що йому нелегко. Ми стали друзями, а потім наші відносини переросли у щось більше. Зараз ми живемо разом у моїй квартирі. Пропозицію Станіслав поки не зробив – мабуть, все ще переживає минуле розлучення. Але я не тороплю його, адже нам і так добре разом. Про моє особисте життя родичі майже нічого не знали.
Нещодавно мама приїхала до мене в гості та, побачивши, що зі мною живе чоловік, не зраділа. У неї, як виявилось, були свої плани на моє житло. Справа в тому, що Людмила розлучилася з чоловіком, який пішов до іншої. Жити в селі сестра не хоче – там, за її словами, немає перспектив. Вона вирішила переїхати до міста, а мама вирішила, що я маю прийняти її у себе. – Мамо, у мене є чоловік, – сказала я. – Як ти собі уявляєш, що з нами житиме ще й Люда з дитиною? – Він тобі не чоловік! Де штамп у паспорті? Це чужа тобі людина, а Люда – рідна сестра. І ти готова відмовити їй заради стороннього? – Заявила мама. Мама казала мені безліч образливих слів, стверджуючи, що я зобов’язана пустити Людмилу, адже батьки вклали гроші у мою квартиру. Але я вважаю, що це моє житло, і лише я вирішую, хто тут житиме. Як ви думаєте, хто в цій ситуації неправий?