– Знову до півночі засяде, – зітхнула Настя, прямуючи на кухню. Але на півдорозі її зупинила вібрація телефону на тумбочці. Подивившись на екран, вона на мить завмерла, роздумуючи: відповісти чи скинути виклик? Все ж таки вона взяла трубку. На іншому кінці дроту плакала мати. – Ну, що знову сталося? – Втомлено запитала Настя, намагаючись приховати роздратування. Після короткої розмови та обіцянки заїхати за кілька днів Настя таки дісталася кухні. Вона налила собі великий кухоль чаю та розкрила плитку шоколаду. На звук шарудливої обгортки відразу з’явився Андрій. – Вирішила підсолодити вечір після дзвінка? – Усміхнувся він, відламавши шматочок.
Настя мовчала, і раптом сльози покотилися її щоками. – Ну, що вона тобі сказала? – Андрій насупився і підійшов ближче. – Чому вона не може дати мені спокій? – Зривається голосом прошепотіла Настя. – Скільки ще вона псуватиме мені життя? Андрій обійняв її, ніжно поцілувавши у скроню. – Це мама, Настя. Нічого не вдієш. Не хвилюйся, у суботу з’їздимо до неї разом. Що вона цього разу хотіла? – О, що вона ще може хотіти? – Настя схлипнула. – Щоб ми відвезли її на цвинтар до Павлика. Андрій насупився, але нічого не сказав. Настя майже не пам’ятала свого старшого брата Павлика. Їй було шість років, коли його не стало. Після цього їхня родина змінилася до невпізнання. Що б Настя не робила, її постійно порівнювали з братом. – Павлик ніколи не суперечив матері!
– Павлик навчався лише на п’ятірки! – Павлик би ніколи так не вчинив… Її брат, як вона пам’ятала, завжди заступався за неї, ділився іграшками та солодощами. Але той Павлик, якого щодня описувала мати, був зовсім іншою людиною. Маленька Настя ненавиділа полицю з фотографіями брата, де стояли лампадка та акуратно розкладені іграшки. – Чому йому все найкраще, а мені ніколи? – думала вона, намагаючись зрозуміти, чому її лають навіть за маленьку цукерку, взяту з цієї полиці. Подорослішавши, Настя намагалася заглушити біль.
Після школи вона пішла з дому, почала працювати та навчатися заочно. Тільки тоді вона зрозуміла, наскільки важка була атмосфера в будинку. Мати продовжувала їй дзвонити, докоряючи у забудькуватості: – Ти зовсім мене покинула! Вона більше не реагувала на ці слова. Вона розуміла, що для матері Павлик був і залишився ідеалом. Настя витерла сльози та обійняла Андрія: – Дякую, що ти поряд. Я тільки тепер розумію, як важливо любити та підтримувати близьких. Андрій ніжно посміхнувся: – Ми – твоя сім’я, Настя. І ти у нас найкраща.