Раніше я була для свекрухи зла і лінива. Тепер же, раптом, стала «святою людиною» — вона дзвонить майже кожен день і вибачається. Але я не вірю її словам. Хочеться сказати лише одне: «Так вам і треба! Отримуйте по заслугах!». 2017 року я вийшла заміж за Петра. Ми познайомилися на першому курсі університету, разом навчалися, а після закінчення бакалаврату вирішили одружитися. Я сама не місцева, приїхала до Львова з невеликого села. Оскільки ми були студентами і грошей особливо не було, домовилися пожити у свекрухи.
Ольга Мирославівна мала трикімнатну квартиру в центрі міста з хорошим ремонтом. Спочатку я погодилася, думаючи, що так ми швидше накопичимо на своє житло, адже не доведеться платити за оренду. Але свекруха одразу мене не прийняла. – Наречена з села? Тут, у місті, все інакше, люба. Сподівалася забрати квартиру? Не вийде! Хоча на той момент я вже знайшла роботу в бюро перекладів, а вдома намагалася допомагати: прибиралася, готувала. Але догодити свекрусі все одно було неможливо. – Що це за помиї? – Це борщ, щойно зварила. – Ти, мабуть, такими борщами свиней у селі годувала! Петро не намагався поговорити з матір’ю, боявся, що вона вижене нас з квартири. Через рік ми зібрали трохи грошей, але всі вони пішли на ремонт для свекрухи. Купили новий холодильник, раковину, шафки. Старий холодильник вона не викинула, а переставила до нашої кімнати, і там ми зберігали свої продукти. Якось я взяла в неї трохи олії – вона такий крик зчинила, ніби я її пограбувала!
Так я жила у цьому «дурдомі» три роки. Коли почалася пандемія, стало ще гірше. Петра звільнили, він сидів удома, а я працювала віддалено. – Це робота? Краще б встала та посуд помила! – бурчала свекруха. – Зараз, я лише заповню документи. – А готувати хтось буде? Поглянь, Петро вже зовсім схуд! Ти погана господиня! Не витримавши, я зібрала речі та поїхала до батьків у село. Петро зателефонував лише один раз – умовляв помиритися з матір’ю. Після цього ми розлучилися. Дякувати Богу, я продовжила працювати і змогла купити квартиру в місті. Нещодавно навіть машину придбала. Зараз у мене своє бюро перекладів та чудова команда співробітників. Місяць тому мені раптом зателефонувала свекруха:
– Настуся, ти така розумниця! Чула, що маєш гарну роботу. Я завжди знала, що ти багато чого досягнеш! – Дякую, – відповіла я, хоча згадала, як вона раніше «хвалила» мене. – Ти ще незаміжня? – Ні. А вам яка справа? – Петро без тебе чахне. Може, ви зустрілися б? Виявилося, що після розлучення Петро так і не знайшов ні роботи, ні дружини. Усі ці роки жив на шиї у матері, перебиваючись випадковими заробітками. Напевно, дізнавшись про мій бізнес та квартиру, свекруха вирішила помиритися. Але мені це набридло. Я нарешті поставила крапку: – Ви, мабуть, забули, як називали мене «немитим селом» і критикували мої борщі. Тепер пожинайте плоди. Я вам не нянька для вашого синочка! Мені не соромно за свої слова. Ця жінка сама зруйнувала нашу сім’ю, а тепер сподівається на примирення? Дякую, але, як-то кажуть, двічі в одну річку не зайдеш.