Суботній ранок почався несподівано. Чоловік поїхав до мами «допомогти з розморожуванням холодильника», а повернувся напрочуд швидко — і не один. — Хазяйко, приймай гостей! – Почула я гучний голос Лідії Микитівни, його матері. «Ну хто її сюди приніс?» – стомлено подумала я, вилазячи з-під теплого пледу. Однак свекруха виявилася не єдиною гостею: за її спини виглядали племінники чоловіка з зацікавленими личками. Чоловік мовчки стояв, винувато дивлячись на мене. — Не стійте! Проходьте, проходьте! — голосно скомандувала Лідія Микитівна своїм онукам. — Олеже, йди допоможи вантажникам. Нехай швидше рухаються, а то вони до вечора копатимуться! Племінники розбіглися квартирою, а чоловік пішов допомагати. Лідія Микитівна несподівано ласкаво поклала руку мені на плече:
— Підемо, доню, поговоримо. Мій сонний мозок судомно намагався зв’язати разом племінників, раптову появу свекрухи та якихось вантажників. Нічого логічного не вигадавши, я слухняно пішла за нею на кухню. На кухні свекруха поставила чайник і дістала філіжанки. — Чаю чи кави? — несподівано лагідно спитала вона. — Кави, – машинально відповіла я, все ще перебуваючи в шоці від її поведінки. — Що вам потрібно? — різко спитала я, перериваючи незручне мовчання. Відповісти свекруха не встигла: з кімнати долинув звук битого скла. Я кинулася туди і застала племінників за тим, як вони, весело хихикаючи, засовують уламки розбитої вази під ліжко. — Припинили! Швидко марш у вітальню дивитися мультики! І з дивана не вставати, доки не покличу! Зрозуміло? — гаркнула свекруха.
— Так, бабусю, — в унісон відповіли хлопці і побрели до вітальні. Лідія Микитівна дістала віник та совок, почала підмітати уламки. Тим часом у коридорі пролунав чоловічий голос: — Куди ставити ліжко? – спитав хтось незнайомий. — У маленьку кімнату праворуч, — озвався мій чоловік. Я виглянула, щоб зрозуміти, що відбувається. Виявилося, ліжко — це запчастини від дитячої двоярусної конструкції, на якій спали діти Ксюші, сестри чоловіка. — Хто-небудь мені пояснить, що тут відбувається? — нарешті видавила я, усвідомивши масштаб хаосу, що насувається. Чоловік почав квапливо говорити: — Золотце, тільки не гнівайся. Племінники поживуть у нас небагато. Ксюша у лікарні, місяць-другий там буде. Мама з ними не справляється. — У якій лікарні? У Пхукеті? У нас що у країні лікарень більше немає? – Я не стрималася від сарказму. — Звідки ти знаєш? — здивувалася свекруха.
Я відкрила профіль Ксюші у соцмережі. Фото тижневої давності: літак, пальми, пляж, коктейлі, і сама Ксюша в бікіні. — У лікарні, значить? — посміхнулася я. Лідія Микитівна важко зітхнула: — Вона кинула дітей. Знайшла якогось багатія, зібрала речі і залишила записку. От, почитай. Я глянула на записку. — А навіщо було брехати про лікарню? — поцікавилася я. Чоловік відповів: — Ми сподівалися, що вона схаменеться. Та й ти б не погодилася взяти племінників, якби дізналася правду. — А хто сказав, що я взагалі згодна? – твердо заявила я. Чоловік з матір’ю переглянулися.
— Вони мені всю квартиру рознесуть. Хто відшкодовуватиме збитки? — Ти тільки про гроші й думаєш! Ти маєш допомогти сім’ї! — з пафосом вигукнула Лідія Микитівна. — З якого часу я стала частиною вашої родини? Ви самі завжди казали, що я ніхто й звати мене ніяк. Що змінилося? Допомога знадобилася? – я витримала паузу. — Забирайте дітей та їхні речі. Жити вони тут не будуть. Розмова закінчена. У вас є 10 хвилин. Чоловік пішов проводжати матір та племінників. Більше він не повернувся. Потім надіслав повідомлення, що розчарувався в мені. — І слава Богу, — подумала я, насолоджуючись тишею. — Кому я винна, тому прощаю.