Моїй сусідці днями виповнилося 90 років. Ми не були близькими, але й чужими нас назвати не можна. Іноді я зупинялася, щоб поговорити з нею. Вона завжди здавалася мені приємною, цікавою жінкою. На початку місяця ми розмовляли, і я дізналася, що Марія Петрівна відзначатиме ювілей у наступні вихідні. Запрошення на свято я, звісно, не отримувала, адже в такому віці рідко влаштовують великі свята. Але ще тоді вирішила: обов’язково зайду з тортиком, щоб привітати її. Марія Петрівна жила сама.
Чоловіка давно не стало, а діти роз’їхалися різними містами. Я вирішила не приходити зарано, щоб бабуся змогла побути з дітьми, адже, як вона говорила, бачаться вони дуже рідко. Однак, коли я зайшла до неї додому, моєму здивуванню не було межі. У хаті було чисто, пахло свіжоприготовленими стравами, а бабуся тихо сиділа у кріслі та дивилася телевізор. – Напевно, гості вже роз’їхалися, – подумала я, хоч сама не вірила в це: машин біля будинку я не помітила. Коли Марія Петрівна побачила мене, її обличчя осяяла посмішка.
Були видно, як вона зраділа моєму приходу. У її очках стояли сльози, і я зрозуміла: я перша, хто до неї сьогодні завітав. Мені стало так шкода її, тож я вирішила залишитися довше. По накритому столу було очевидно: вона чекала набагато більше гостей. Ми сиділи, бабуся пригощала мене, а потім зізналася, що ніхто з її дітей та онуків навіть не подзвонив, щоб привітати. У мене не було слів. Я бачила, як вона важко стримує сльози, і мені було нестерпно боляче за неї. Я намагалася як могла втішити її, але було видно, що серце в неї болить. Тієї ночі я довго не могла заснути. У голові крутилася одна думка: як можна бути настільки зайнятими у вихідний день, щоб не знайти часу привітати свою маму та бабусю з ювілеєм? Не забувайте про своїх батьків. Телефонуйте частіше, приходьте в гості. Вони завжди чекають на вас.