Все життя я жила заради сім’ї. Вийшла заміж за свого Степана, народила дочку, а за два роки сина. Коли молодшому був лише рік, мені довелося повернутися на роботу – грошей катастрофічно не вистачало. Чоловік працював на виробництві, але зарплата була мізерною, а часи складні. Я намагалася щосили. Працювала медсестрою, а після зміни підробляла – ставила уколи, крапельниці за гроші. Вела город, продавала овочі, фрукти, ягоди та гриби на ринку. Жити було нелегко, але я робила все заради дітей. Нехай ми жили скромно, одяг був не найкращим, але голодними вони ніколи не ходили.
Час минав. Дочка закінчила школу і вступила до медичного. А Вадим ніяк не міг визначитись. Після випускного вчитися він не схотів, сидів на моїй шиї. Пізніше чоловік влаштував його на роботу. Алла вийшла заміж і пішла в сім’ю чоловіка, а мені довелося брати під свій дах дівчину Вадима. Рік вони просто жили в нас, потім Таня завагітніла і молоді розписалися. Ми продовжували жити бідно. А потім розпочалася війна, і підприємство, де працював чоловік, закрилося. Степан влаштувався охоронцем, а Вадим залишився вдома з Танею та їхньою дитиною. Потім Таня знову завагітніла, а я вже не знала, як зводити кінці з кінцями. – Ми й так ледве тягнемо, – казала я. – Я думала, Таня знайде роботу, а вона знов у декрет. І тоді мій син запропонував:
– Їдь на заробітки, ти ж бачиш, інакше не впораємося. – Та куди мені? Мені вже 63 роки, і здоров’я вже не те. – Ну, жінки й у 70 їдуть. Усі батьки дітям допомагають, а ви… – А я мало вам допомагала? – Але ж у нас ні квартири, ні грошей. Адже це навіть не для нас, а заради онуків. Ти ж медсестра, швидко знайдеш там роботу. Слухати таке було боляче. За все життя я втомилася, а тут ще на пенсії до чужої країни їхати. Син не працює, щоб не потрапити в армію, Таня нічим не займається. Як бути? Поскаржилася подрузі, а вона тільки засміялася: – Їдь, навіть не думай! Наші жінки в Італії тільки молодіють. А там, як влаштуєшся, живи для себе, одяг купуй, відпочивай. – А на які гроші? Все ж таки додому висилатиму. – А ти не висилай! Небагато допомогти можна, але не більше. Я замислилась. Може, правда, настав час пожити для себе? Виїхати, а вони нехай тут самі справляються. Звичайно, образи будуть страшні, але як інакше? Підкажіть, що робити?