Вчора на мій ювілей таки прийшли мої. Я навіть не чекала, думала, що зовсім не з’являться, — ділиться з нами шістдесятирічна Валентина Степанівна. Я про свою рідну дочку, її чоловіка та онуку. Знаєте, що вони мені принесли? Магазинний торт та малюнок, який, мабуть, онука сама намалювала. Ось такі подарунки на ювілей. Внучка молодець, старалася, бабусю привітала. А як щодо батьків? Де їхній подарунок? Дітям уже давно за тридцять, дорослі люди, голова на плечах є. Але, певне, думати нею вони не навчилися. Внучці лише п’ять років, її старання я можу зрозуміти.
А ось дорослі могли б виявити більше поваги. Дочка Валентини з зятем живуть окремо, працюють, але ледве зводять кінці з кінцями через кредит. Я все розумію, зараз у всіх проблеми з грошима. Але невже вони не могли знайти хоча б пару сотень, щоб купити щось пристойніше? Просто заради поваги. Ну, хоч би чайник подарували — знають же, що мій уже доживає свій вік. Або постільна білизна нова, бо в мене все ще радянська. Або хоча б крем для обличчя. Я б ніколи не прийшла на ювілей з порожніми руками. Адже я їм рідна людина. Сама Валентина Степанівна живе скромно. Колись могла підробляти, але пішла на пенсію, щоб допомагати дочці з онукою, коли та вийшла з декрету. Дочка тоді мало не на коліна впала, благаючи допомогти. Я не змогла відмовити. Тепер онуку записали до садку, але вона часто хворіє. І знову бабуся йде на допомогу. У лікарні з дитиною теж я сиджу, адже батьки працюють, — важко зітхає Валентина Степанівна. — Нас виписують, а за кілька місяців ми знову в палаті. У саду половина групи вдома з температурою, і моя онука туди ж.
Я втомилася від цього. Дочка не зловживає лікарняними, побоюючись втратити роботу. Тому вся допомога з онукою лягає на плечі Валентини. Гроші за допомогу я, звичайно, не беру, своїм же допомагаю. Живу на пенсію, продукти купую лише за акціями, комуналка забирає значну частину доходу. Про більше навіть мріяти не доводиться. У подруг Валентини діти допомагають і з ремонтом, і з технікою, а хтось навіть бере мам на відпочинок за кордон. А в мене ремонт був давно, та й той я робила сама. Змінювала шпалери, купувала килими, переставляла меблі. Все тримається абияк, але вистачить мені до кінця життя. Мені залишається лише заздрити подругам, у яких діти допомагають. А моя дочка може тільки хвалитися, що у неї бабуся-нянька безкоштовна. На ювілей донька з зятем принесли простий торт з найближчого магазину та малюнок від онуки. «Вітаємо бабусю», – підписано дитячим почерком. Ну що ж, дякую і на цьому. А донька Валентини скривджена у відповідь. Вона каже, що ми невдячні. Але що ми можемо зробити? У нас свої труднощі, кредити, кожна копійка розпланована. Ми з повагою прийшли не з порожніми руками, а вона все одно образилася. Вона ж сама вчила, що головне не подарунок, а увага. Що нам тепер робити?