У неділю на вечерю до нас часто приходила Людмила Володимирівна — мати мого чоловіка, яка любила відвідувати онуків. Цей вечір не був винятком. Однак, цього разу свекруха виглядала дуже дивно: бліда, задумлива, без звичних розповідей про роботу чи пліток. – Будете зефір до чаю? — запропонувала я їй. – Ну, давай, — відповіла вона, навіть не глянувши на мене. Людмила Володимирівна сіла за стіл, зробила пару ковтків чаю, а потім раптово встала та поспішила у ванну. – Що трапилося? – запитала я у чоловіка. – Не знаю, може з’їла щось не те, — припустив він. За кілька хвилин свекруха повернулася і знову сіла за стіл. – Мамо, тобі погано? Може, поїдемо до лікарні? — стурбовано запитав Віктор. – Синку, все добре, я здорова, — відповіла вона. – Та з тобою явно щось не так… — не вгавав він. – Я… — почала вона, але затнулась. – Мамо, не лякай! — наполягав Віктор. – Я вагітна. Але не знаю, від кого, — нарешті випалила свекруха. Я оніміла. Віктор зронив чашку з рук, але ніхто навіть не звернув на це уваги. Людмилі Володимирівні було 56 років. Вона вела спокійне життя: робота, дім, візити до нас.
Ми й уявити не могли, що вона має таємне особисте життя. – Мамо, як це можливо? Може, ти помилилась? — нарешті спитав Віктор. – Ні, я не помилилася. Вчора зробила УЗД. Але хто батько дитини, я поки не знаю. У мене три варіанти: Павло Віталійович, Ігор Свидрицький чи Антон Кір’янов, — зізналася вона. На цей раз чашка вислизнула з моїх рук. Павло Віталійович – сусід свекрухи, приблизно її віку, неодружений. Цей варіант можна було зрозуміти. Але Ігор та Антон викликали у мене справжній шок. Ігорю близько тридцяти, а Антон нещодавно повернувся з армії. Обидва працюють зі свекрухою на складі. – І що ти збираєшся робити? — нарешті спитав Віктор. – Лікарі кажуть, що я можу виносити дитину, і з нею все гаразд. Тому я вирішила народжувати. Коли малюк з’явиться, зроблю тест ДНК, щоб дізнатися хто батько, — твердо відповіла свекруха. Незабаром її живіт став помітним. Людмила Володимирівна почала носити вільний одяг, щоб ніхто, особливо потенційні батьки, нічого не запідозрили. Якось до нас прийшов Ігор. Він виглядав розгубленим. – Я готовий платити аліменти та допомагати вашій мамі, але одружуватися не збираюся.
Вона може записати дитину на мене, але я не братиму участі в її вихованні, — заявив він. – Це треба обговорити з Людмилою Володимирівною, — відповіла я. Ігор лише опустив очі та нічого не сказав. Йому було страшно зустрічатися з нею. Того ж дня прийшов Антон, але не один з мамою. – У мого сина є наречена, ми готуємось до весілля. Я дам вам грошей для дитини, скільки потрібно, але нікому не розповідайте про це, — благала вона. – Ідіть. Нам не потрібні ваші гроші, – відповіла я і зачинила двері. Чесно кажучи, я почала злитися. Людмила Володимирівна, звісно, була винна, але й чоловіки теж мають відповідати. За кілька годин з’явився Павло Віталійович. З букетом квітів та тортом. – Я шокований, що Людочка вагітна, але я щасливий! Діти – це дар. Я впевнений, що ми будемо чудовими батьками. Не хвилюйтеся про мій вік: сил та енергії у мене вистачить, — сказав він. Його слова мене вразили. Нарешті, справжній чоловік, готовий взяти на себе відповідальність. Хоча я все ще сумнівалася, що дитина його. – Ми раді, – відповіла я, підбираючи слова. — Але чого ви прийшли до нас? – Ми з Людмилою готуємось до весілля, от я прийшов вас запросити. Їй стало погано, тож вона не змогла. Через деякий час вони справді одружилися. Людмила Володимирівна народила здорову дівчинку. Після пологів вона зробила ДНК-тест, який підтвердив, що Павло Віталійович є батьком дитини. Що ви думаєте про цю ситуацію?