Батьки вирішили, що їхня дочка Наталя вже достатньо доросла, щоб жити самостійно, і купили їй квартиру. Для Наталії це стало несподіванкою. Їй було двадцять п’ять років, вона не поспішала ні виходити заміж, ні відділятися від батьків. Однак, незважаючи на раптовість, вона була рада такому подарунку.
Її хлопець, Віктор, теж зрадів цій новині. Настільки, що зробив Наталі пропозицію. Наталя погодилася: вона любила Віктора, та й він відповідав їй взаємністю. Вони планували одружитися, але не одразу.
— Як тільки закінчу навчання, з’являться кар’єрні перспективи та стабільний дохід, ось тоді й одружимося, — казав Віктор, який здобув другу вищу освіту.
Наталя не поспішала із заміжжям, її все влаштовувало. А тут такий приємний сюрприз від батьків. Скоро вони подали заяву до РАГСу. Домовилися: Наталя на свої гроші робить ремонт у новій квартирі, а Віктор бере на себе придбання меблів. Меблі замовили у доброго майстра, але там була черга, тому вирішили трохи почекати.
Якось Наталя поверталася з роботи під дощем. Біля під’їзду вона помітила молоду дівчину, яка явно на когось чекала.
— Ви щось хотіли? — спитала Наталя.
Дівчина мовчала, явно не наважуючись заговорити.
— Ну, як хочете, — Наталя відчинила двері під’їзду.
— Нам треба поговорити, — таки наважилася дівчина.
— Тоді ходімо до мене, не стоятимемо ж під дощем, — запропонувала Наталя.
Вже в під’їзді Наталя встигла розглянути незнайомку: років з двадцять, худенька, з довгою косою.
— Мабуть, студентка, — подумала вона.
— Проходьте, не розувайтесь, — запросила Наталя, відчиняючи двері квартири. — У мене тут ремонт, бруду вистачає. Зараз повечеряю і прибиратиму за робітниками. Такий вечірній ритуал.
— Гарна квартира, — оцінила дівчина, поки господарка накривала на стіл.
— Сідайте, питимемо чай. Щоправда, з їжею поки що не густо, ремонт, самі розумієте, — усміхнулася Наталя. — То що ви хотіли сказати?
— Я… — дівчина зніяковіла, а потім наважилася: — Так, я хотіла сказати. Справа в тому, що я люблю Віктора. Я знаю, ви маєте намір вийти за нього заміж. Але я також його люблю. І він… любить нас обох. Вже давно. Він не міг вибрати, з ким залишитись. Фактично він живе в мене, а до вас приходить на побачення. Але тепер у вас з’явилася квартира і він вибрав вас. Мені це видається несправедливим. Я не можу запропонувати йому таких самих умов.
Наталя завмерла, не вірячи своїм вухам. Її думки металися, але вона швидко взяла себе до рук.
— Вам краще піти, – сухо сказала вона, проводжаючи дівчину до дверей.
Залишившись сама, Наталя взялася за прибирання. Але в голові не переставав звучати голос тієї дівчини: «Не міг вибрати».
— Я що, річ у магазині, щоби мене обирали? – сказала вона вголос.
Того ж вечора Наталя виставила Віктора зі своєї квартири та свого життя. Їй було боляче, вона плакала, бо кохала його. Але гордість виявилася сильнішою.
Минув місяць. Якось, повертаючись з роботи, Наталя побачила Віктора біля дверей її квартири. Серце стислося від радості: вона вирішила, що він повернувся, що розлучився з тією дівчиною. Наталя кинулася до нього.
— Ти повернувся? — з надією спитала вона.
Але Віктор сухо пояснив, що прийшов забрати шафу, яку сьогодні мають доставити.
«Яка ж я дурна! Подумала, що він обрав мене». — думала Наталя, не стримуючи сліз.